Рано-вранці я йшов від Виселок, що нагадує про себе широкій окрузі декількома багатоповерхівками, по стежці між багаторічних акацій, які змикали густі крони, що відпочили від спекотного дня за ніч. Співали птахи... А ввечері, поспішаючи на автобусну зупинку, жахнувся: стежка, засипана золою від пожежі, петляла тепер серед вигорілої трави, жевріючих пнів, багаторічних акацій, що впали. Стислося від болю серце, коли почав рахувати дерева із обгорілою корою. Нарахував їх, лише великих, понад сорок і звернув від стежки до асфальтової дороги. А на пам'ять зробив сумний знімок... Де тепер птахи, що раділи у той ранок настанню нового дня? Чи повернуться вони до місця гніздов’я: солов'ї, щиглі, синиці, удоди, дятли...
Хто вчинив злочин перед ними, перед деревами, перед травою?
Мимоволі виникає запитання: чому таке варварство відбувається? На мій погляд, насамперед, від безкарності. Нас постійно інформують про пожежі, збитки, завданих ними, але чи часто ми чуємо про притягнення до відповідальності тих, хто породив це зло, сприяв йому або нічого не зробив для його можливого попередження? Хто забуває про профілактику?
Інший знімок я зробив теж вранці, на ігровому майданчику, коли її «господарі» - дітлахи ще додивлялися солодкі сни. Багаття вже втрачало первозданну силу, але диму від нього було ще задосить, щоб проникнути до відкритих кватирок, вікон та балконних дверей. Адже усім відомо, що не можна спалювати сміття у неналежних місцях, але все ж таки палять. Чому? А все через ту ж безкарність.
Тому й горимо ми, браття, горимо... І до якого часу таке буде тривати?
