Цю сумну історію можна, звичайно, викласти дуже коротко. Але істотна вона саме у подробицях. Лише через них можна зрозуміти й усвідомити, яка прірва утворилася між конторами житлокомунгоспу міста та городянами.
Під кривою стелею через усю мою квартиру в «хрущовці», через дві внутрішні стіни проходить товста труба довжиною 12 метрів. Це дуже важлива труба – розподільник опалення і на інші квартири. У нормальних будівлях такі магістралі проводяться по горищах. Але оскільки ієзуїтські раціональні архітектори «хрущовок» позбавили ці будинки горищ, то розподільні труби вони помістили прямо над головами мешканців п'ятих поверхів.
Майже піввіку труба не турбувала. Але ось минулої зими з неї раптом хльоснув зі свистом струмінь гарячої води. Мені пощастило у тому, що в цей час був удома. І в тому, що замолоду довелося служити на бойовому кораблі. А матросів навчають, як ліквідувати пробоїни у трубопроводах. Я швидко накинув на трубу домашню куртку, підставив таз і відро. А доки переносив в інші місця залиті водою меблі, телевізор, ця сама вода розлилася по усій кімнаті. Довелося взути черевики: вода обпалювала ноги. Хомути на пробоїнах (їх потрібно було три штуки) загвинчував у шкіряних рукавичках. Описую це докладно для тих бідолаг-п’ятиповерхівців, у яких труби ще старі. Передаю бойовий досвід, так би мовити.
Як тільки-но завершився опалювальний сезон, поспішив до ДЄЗу «Чубаївський», до директора та головного інженера. Прийом у них був всього двічі на тиждень по три години. Вистоявши 19 квітня ц.р. солідну чергу, я вручив директорові, Ніні Василівні, свою заявку. Із усіма поясненнями, координатами та підписом: «Учасник бойових дій у Великій Вітчизняній війні, інвалід ІІ групи». Вона одразу ж сказала, що заміна такої труби – обов'язок ДЄЗу, внесла запис до книги обліку й пообіцяла, що «на початку травня буде зроблено». Я так розчулився, що подарував їй дві мої останні книжки зі своїми автографами.
Початок травня минув. У середині місяця я знову відвідав директора ДЄЗу.
І з порога наткнувся на крижаний погляд. Я відрекомендувався й пояснив, навіщо прийшов. Відповідь: «У нас знаєте, скільки будинків!» Погодився: справді, багато. Однак нагадав про квітневу обіцянку. І додав, що не в кожному будинку потребує допомоги комунальників ветеран війни, до того ж – інвалід. Вловив подив у погляді: мовляв, ну й що? ДЄЗу без різниці, хто ти такий. Але все ж таки видавила із себе нову обіцянку зробити трубу.
І почалася епопея щотижневих побачень із Ніною Василівною. Адже, судячи із гіркого досвіду, надії на те, що про мене не забудуть, не було жодної. Зрештою, зглянувся головний інженер. Він призначив день свого візиту разом із сантехніком до моєї злощасної труби. Увесь той день я із трепетом душевним просидів у квартирі чекаючи на дзвінок у двері. Але він так і не продзвенів.
І все ж таки через декілька тижнів він з'явився. Оглянувши трубу, запитав: «Де був прорив?» Я кивнув на хомути. Він одразу підійшов до телефону й розпорядився: «Візьми два метри труби дюйм зі чвертю й шпар сюди!»
Я зрозумів, що він нічого не зрозумів. Подякував за два метри й запитав, як бути із іншими 10-ма? Адже труба уся наскрізь трухлява! Й прорив може статися на будь-якому іншому її сантиметрі.
І знову я до директора. Цього разу я почув від неї те, що здивувало б будь-якого мого сусіда: «Ми для вашого будинку вже зробили чимало. Дах покрили заново. Європокриттям!»
Але ж дах мешканці перекрили за свій рахунок. Площа над моєю, зокрема, квартирою, обійшлася у 2 тис. грн. І ніяк не за рахунок ДЄЗу.
Минув і новий термін – 1 серпня. Почекавши тиждень, я знову вирушив на прийом. У приміщенні ДЄЗу дзвеніла тиша. Довідався, що директора та головного інженера звільнено. І взагалі, система комунгоспу знову реформується. Тепер із моєю бідою треба звертатися до контори на вулиці Шишкіна.
Розпочинати нову епопею, щоб одержати у результаті чергову дулю, сил вже немає. Все ж таки 80 років. Усі мої п’ятимісячні турботи звалилися в порожнечу, у ту саму прірву, яка розділяє виконавчі органи комунгоспу та мешканців міста. Перебороти її, звичайно ж, можна. Як це зробити, мені із усмішкою підказав сантехнік, у якого майстерня неподалік: замінити мою частину жеківської труби він погоджується за 400 доларів США: вважає, що вправі вимагати 200 у.о. за 1 день роботи. Сантехніки в дефіциті!
…Настала осінь. На мене, як і на сотні інших мешканців п'ятих поверхів «хрущовок», знову чекає зима зі зношеними трубами, які можуть рвонути в будь-яку мить. Як бути? Відповідь на це запитання, мабуть, зберігається у конторі на вулиці Шишкіна, куди, можливо, передали мої заявки. Має ж бути якась наступність! Не в розумінні знущальної тяганини. У справі.
А поки що я, як і багато ветеранів війни, намагаюся збагнути зміст високих слів:
«Ніхто не забутий, ніщо не забуте». Чи означають вони щось для сьогоднішніх чиновників?
