В Одеській обласній філармонії розпочався ювілейний, 160-й сезон, святкові концерти йдуть один за одним. На одному з них мені довелось побувати. Разом зійшлися видатні виконавці – лауреати міжнародних конкурсів, професори німецьких музичних академій піаністка Діна Йоффе та скрипаль Михайло Вайман, а також чудовий італійський симфонічний та оперний диригент, теж професор однієї із академій Даніель Абельман. Усі вони чудово розуміли один одного, камерний оркестр Одеської філармонії (художній керівник та головний диригент – Ігор Шаврук) грав майже ідеально. Свято вдалося: можна було майже не думати про те, «як грають», цілком поринувши в музику, у її зміст. Та й програму було вибудувано дуже вдумливо – ми одержали можливість, слухаючи музику, рухатися не лише у потоці її образів, але й ніби й у потоці часу.
Два твори, які виконувалися у першому відділенні – симфонія Йозефа Гайдна "Ведмідь" та фортепіанний концерт Моцарта № 23 – були написані у одному й тому ж 1786 році. Автори – дружили, молодший – навчався у старшого, обидва твори написано у мажорній тональності, – але до чого ж вони різні! Моцарт – випередив свій час, – і що б там не говорили про геніальність, але яке ж дивовижне напруження духовних сил необхідне, щоб прориватися у невідоме майбутнє, як дорого доводиться за це платити! А Гайдну – в його часі зручно, він у його рамки вкладається. Слухаєш симфонію – і уявляєш собі вісімнадцяте сторіччя, з його етикетом, сухим раціоналізмом, культом гострого слова та самодисципліною. У живопису – класицизм. На сцені – трагедії, написані александрійським віршем, у яких вічно сперечаються любов та обов’язок – і завжди перемагає, зрозуміло, обов’язок. Пудрені перуки, які виглядають, як сиві. Молоді – як старі... Музика – бадьора, дуже бадьора, я б сказав – нарочито бадьора. У цій бадьорості – якась патетика. Є моменти чарівні, навіть граціозні – але усе це якось холоднувато. Немає "еросу", немає захоплюючої нас пристрасті. І лише в останній частині, у якій звучить мотив поводирів, що водять ведмедів по вулицях – до симфонії вривається народна, демократична стихія, і тут таке робиться, така напруга з'являється! Ні, все ж таки у старого Гайдна Моцарту було чому повчитися!
А потім на сцену виходить Діна Йоффе. Моцарт, концерт для фортепіано із оркестром ля мажор, № 23. Один із трьох концертів, написаних під час роботи над "Весіллям Фігаро". Зрілий Моцарт. Вольфганг Амадей, чарівник та лицедій, який у роботі над оперою надзвичайно гостро відчув драматизм життя, наявність у ньому полярних засад, що здаються несумісними. Це прорив у XІХ століття. Без цього неможливими будуть усі пізніші симфонії, в яких драма є несучим каркасом, конструктивним принципом. І уявляєш собі, як до статечної зали, де паркет, пудрені перуки, рум'яні, здорові обличчя – вривається ця початкова мелодія концерту. Захоплююча. П’янка. Хмільна. У ній не просте зачарування, а небезпечна спокуса. Спокуса, що йде від самої краси. А коли фортепіано заспівало (саме заспівало, забувши про те, що воно ударний інструмент) – відчуваєш майже нестерпність Краси!
Діна Йоффе – чудово відчуває природу цієї музики. У самому її виконавському стилі – присутнє якесь моцартіанство. Імпровізаційність. Артистизм. Цілковита віддача цій миті – у всій її неповторності. Тому що вона зараз зникне. Переживіть її, доки в повітрі ще тріпотить звук! Вона не грає музику, не демонструє її. Вона – живе музикою, живе у музиці. І так – від першої до останньої ноти. Я не знаю, чи можна цьому навчити в музичних академіях. Але ж можна хоча б пояснити невдахам-учням епохи постмодерну, що важлива не віртуозність та демонстрація техніки, а здатність віддати всього себе авторові й твору! Щоб музика не просто звучала, відтворювалася, але хоч на ці миті воскресла, знайшла життя.
Друга частина – Адажіо. Таке враження, що людина, яка тільки-но була на сцені, зайшла за лаштунки. Залишилася наодинці із собою. Короткий перепочинок. Тихий роздум. Яка свобода! Звідки вона – у цьому чітко розміряному та розрахованому світі? Яка щиросердна відкритість, яка сповідальність, яка лірика! Це усе буде потім, у романтиків! Але й у них, за винятком, хіба що Шопена, немає такої разючої суміші, чарівного зілля, єдності краси та болю. Про це Блок потім напише у п'єсі, яку нині ніхто не читає: Радість-Страждання!
Всього шість хвилин. Не Реквієм, звичайно, і не трагічна Фантазія. Короткий епізод у дуже світлому, мажорному концерті. І не йде він у порівняння із епізодами з багатьма концертами, що стоять поруч, – з Анданте із 22-го та трагічністю 24-го, до мінорного концерту. Але це писала одна рука. І людина не може не проговорюватися про те, що зрозуміла, збагнула. У цій радості є друга сторона. У повноти буття – є трагічне підґрунтя. У найяскравішому промені світла, на самому денці – грудочка пітьми, яка може перетворитися у всепоглинаючу безодню.
А потім – блискучий фінал, невтримні веселощі, безперервний потік мелодій та ритмів! Але ж ми вже знаємо, чим за це платити доводиться! Діна Йоффе грає так, що є й чуттєвість звуку, і повнота почуття.
Ми зустрілися із живим Моцартом. Він зняв перуку й оголив душу.
А друге відділення – було віддане аргентинцеві Астору П’яцоллі. Із вісімнадцятого сторіччя ми перенеслися до двадцятого. Автор народився у Аргентині – але дитинство та юність його пройшли у Нью-Йорку. Й це одразу усе пояснює: відрив від коренів – й спроба знову їх знайти. Танго у джазовому викладі – дух Аргентини, якому джаз лише додає ще "жару". Але усе це потрібно... для того, щоб хоч на хвилинку забутися. Розчинитися у цих звуках, в яких люди не самотні – вони танцюють в обіймах одне одного. Але душа, вихована на класичній культурі, духовне "я" людини – раптом отямлюється, озирається, і... стає боляче. Цю таємницю П’яцоллі мені відкрив своїм виконанням чудовий скрипаль Михайло Вайман, учень Давида Ойстраха. Він грав на день народження вчителя – й вдячно нагадав нам про це.
Дотепер мені здавалося, що П’яцолла – це просто дуже гарна, але не занадто серйозна музика. Вайман грає "Пори року" – це чотири концерти, які перегукуються із "Порами року" Антоніо Вівальді. Музиканти усе ті ж – камерний оркестр, італійський диригент. Двадцяте та вісімнадцяте сторіччя – відкрито зіставляються. Не пори року – епохи. І душа людська – на стику епох. Чи на стику? Можливо, у розриві? "Порвався зв'язок епох..." Немов тканина розірвалася, і в цій дірі, у цьому відкритому усім безодням просторі – жити? Як жити? Танцювати, згадувати про свято буття. Й... слухати Вівальді: який там життєвий тонус, яка бадьорість духу! Але що це? Скрипка скаржиться, навіть плаче. Несподівана лірична сповідь, яка так недоречно проривається крізь веселощі. У кожному концерті – виникають цитати із Вівальді. Ось чергова цитата – й... розвал, розпад форми, дисонанс. "Далі – тиша". Це вже друга цитата із однієї й тієї ж п'єси Шекспіра.
Не думаю, що усі сприймали це так гостро, як я. Адже така "електрична", насичена емоціями музика! Насолода! Але я мимоволі думав про те, на що навела мене програма концерту. Про часи, які не стикуються. І про те, чи може душа жити поза часом, у сьогоднішньому безчассі. Й про чудових музикантів, які, усупереч всьому – відновлюють живий зв'язок епох, дозволяючи вдихнути ковток повітря. Незнайома дама, яка сиділа поруч зі мною, сказала, коли відзвучав Моцарт: "Ну, отже, душа ще жива!" Чи може бути більшою похвала?
