Про судову реформу говорять вже давно. І необхідність її ніхто не заперечує. Тому що зміни, які відбуваються у суспільстві за останні десятиріччя, істотно змінили взаємини між людьми, між людьми і державою. І все це повинно знайти адекватне відображення у вітчизняній системі правосуддя. Про те, як повинна відбуватися судова реформа, сьогодні свою точку зору висловлює голова Апеляційного суду Одеської області А.В. ЛУНЯЧЕНКО.
– Анатолію Васильовичу, будь-яке реформування для того, щоб у підсумку воно виявилося успішним, повинно бути комплексним, виваженим і добре прорахованим. Судячи з різних точок зору на шляхи реформування вітчизняної системи правосуддя, які висловлюють учені, юристи-практики, політики, у нас ще добре не уявляють, до якої ж системи хочуть прийти у майбутньому?
– Це справді дуже складне питання. Реформувати частину системи, не зачепивши економічні основи життя держави, неможливо. Тобто судово-правову реформу (я вважаю, що називати її правильніше саме так) не можна провести лише в межах органів судової влади. Потрібно реформувати і діяльність правоохоронних органів. Крім того, реформа повинна враховувати тенденції і перспективи розвитку на майбутнє, щоб через років десять знову не довелося порушувати питання реформування. Ви розумієте, що немає нічого складнішого, ніж працювати за умов нескінченних змін. Різні точки зору на те, як повинна відбуватися судова реформа, з'являються тому, що бачення майбутнього України в усіх різне.
Якщо говорити конкретніше про необхідні зміни, то давайте розпочнемо із судів. У них два основні види діяльності – розгляд кримінальних і цивільних справ. І судді скуті досить вузькими рамками своїх повноважень. Кримінально-процесуальний кодекс ухвалено у 1961 році. На дві третини він складається з постулатів, ухвалених ще при Вишинському. Ми говоримо про змагальність процесу, а адвоката на досудове слідство у справі почали допускати тільки з кінця 80-х років. З ухваленням нового цивільно-процесуального законодавства суддям стало не простіше, а набагато складніше працювати. Отож порядок розгляду справ у суді сьогодні потребує радикального спрощення, тому що створюється враження, що у нас процес провадиться не заради результату, а заради процесу. На мій погляд, суддям потрібно розв'язати руки, процес зробити більш довільним, але одночасно і підвищити відповідальність за результат.
Щоб змінити ситуацію з розглядом кримінальних справ, потрібно обов'язково створити незалежну від силовиків єдину слідчу структуру (міністерство або комітет), яка забрала б питання ведення слідства в МВС, прокуратури та СБУ. Треба знайти гідне і цивілізоване місце і для прокуратури. Адже вона не ланцюговий пес, готовий кинутися на кожного за наказом. Прокуратура повинна організаційно перебувати у сфері правосуддя, здійснювати нагляд за дотриманням законності на етапі досудового незалежного слідства, підтримувати звинувачення в суді і в окремих випадках представляти інтереси інших органів та осіб у суді. І все. У цьому випадку її не вдасться використовувати в інтересах політиків.
– На Ваш погляд, чи не занадто часто і жорстко політика сьогодні втручається у сферу права? Адже все частіше можна почути: суд ухвалив рішення, виходячи з доцільності моменту або з політичної доцільності. За таких умов норми права можуть перетворитися у дрібну розмінну монету, коли інтереси потужних бізнес-структур або політиків виявляться набагато вищими за захист інтересів пересічної людини.
– Перевага доцільності над законністю – це найстрашніша небезпека. На превеликий жаль, до нинішнього правового нігілізму і правового беззаконня ми йшли протягом всіх років незалежності України. Я можу про це робити висновок, оскільки за тридцять один рік роботи в суді побачив чимало.
Ще п'ять років тому судді не доводилося боятися за своє життя, добробут, ухвалюючи те чи інше рішення. Тепер же погрози, тиск на суд стали нормою. І реформа повинна зупинити правове беззаконня і щодо пересічних громадян, і щодо суддів. У цьому полягає її основне завдання.
– Анатолію Васильовичу, яке Ваше ставлення до пропозицій створити спеціалізовані суди щодо кримінальних і цивільних справ окремо? Чи не заплутає це людей остаточно?
– Організаційно будь-яке питання легше вирішувати в межах одного суду. Та й адміністративні справи – це справи з цивільними правовідносинами. І те, що їх виділили в окрему галузь, було помилкою. Тому зараз для розгляду адміністративних справ, тобто суперечок людей з державою, з її органами і посадовими особами, людині із села, щоб подати позов на чиновника районного масштабу, треба їхати до обласного центру. Хіба це забезпечує реальну доступність правосуддя? Людина повинна мати право звернутися до районного суду, а той винести рішення щодо справи. А оскаржено рішення може бути в Апеляційному суді, де буде відповідна палата.
Я не втомлююся повторювати: є класична схема. Насамперед потрібні суди першої інстанції. Треба відроджувати систему мирових суддів, які займатимуться простими справами – суперечками про межі земельних ділянок, побутовими суперечками, суперечками про дрібні майнові претензії. Обиратимуть їх люди прямим голосуванням. Потрібен і Господарський суд – єдиний спеціалізований. Інших спеціалізованих судів створювати не слід, тому що тоді правосуддя перетвориться у недоступне для пересічної людини. Єдине, з чим можна погодитися, то це із спеціалізацією у великих районних судах з кримінальних, цивільних і адміністративних справ. Аналогічна система повинна працювати і на рівні апеляційних (колишніх обласних) судів. Три палати: кримінальна, цивільна і адміністративна.
Найскладніша ситуація на рівні Верховного Суду. У нас існують Вищий Адміністративний, Вищий Господарський Суд, але немає Вищого Кримінального і Вищого Цивільного. За логікою речей, їх потрібно створювати, але тоді неминуче виникне запитання про роль Верховного Суду і створення замість класичної 3-ланкової системи судів, 4-ланкової, нікому непотрібної і незрозумілої.
Ми пропонували Вищі Суди об'єднати з відповідними палатами Верховного Суду. Назвати їх, наприклад, Вищий Адміністративний Суд – Палата Верховного Суду щодо адміністративних прав. Це значно підвищило б правовий статус суддів Вищих Судів. Пленум Верховного Суду складався б вже не з всіх суддів Верховного Суду, а з найдосвідченіших, обраних колегами. Саме так можна створити 3-ланкову класичну оптимальну судову систему. Саме: районні суди, апеляційні суди і Верховний Суд у варіанті, зазначеному вище.
– Які функції зможе взяти на себе пленум Верховного Суду?
– За аналогією із США, він зможе обрати найскладніші і найактуальніші з точки зору захисту інтересів держави та окремих громадян справи.
– У редакційній пошті чимало листів-скарг на тяганину в судах, на необ'єктивність розгляду справ. На Ваш погляд, чи потрібен орган, що контролює роботу суддів? Своєрідна система стримувань і противаг, здатна протистояти і правовому беззаконню, і корупції.
– Як будь-який вид діяльності, судова повинна мати об'єктивні критерії контролю і чітку систему відповідальності суддів за ухвалені ними рішення.
На жаль, більшість людей не знає, що нинішня судова система позбавлена можливості самоочищення.
– Тобто на місцевому рівні відсторонити від роботи суддю, який був помічений у протиправних діях, не можна?
– По суті, так, але в цьому не вина суддів. Так, питання дисциплінарної відповідальності суддів розглядаються кваліфікаційною комісією. У нас така комісія теж є, і працює вона на дві області – Одеську та Миколаївську. За два останні роки вона винесла, крім інших стягнень, п'ять, шість рішень про те, щоб рекомендувати Вищій раді юстиції внести подання про звільнення цих суддів у порядку дисциплінарного провадження. Йшлося про людей, які ганьблять і своїх колег, і саму судову систему. Вища рада юстиції з чисто формальних міркувань не підтримала жодного з подань кваліфкомісії, не підтримала всупереч логіці і здоровому глуздові. Тобто, вона вже давно перестала бути органом об'єктивної юридичної оцінки, зокрема роботи суддів. І це настільки явно і беззаперечно, що викладене було предметом розгляду на останньому позачерговому з'їзді суддів України.
– Який же вихід з цього ганебного кола?
– Треба формувати Вищу раду юстиції відповідно до міжнародних європейських стандартів, що на сьогоднішній день зробити надзвичайно складно. Зокрема, за рекомендаціями Єврокомісії, до складу органу, який вирішує долі суддів, повинно входити п'ятдесят відсотків плюс один суддя. У нас же, за Конституцією, до складу Вищої ради юстиції входять всього три представники від з'їзду суддів. Решта – це також по три представники від Верховної Ради, Президента, міністр юстиції, Генеральний прокурор, представники адвокатури і вчених.
– Тобто суддів-практиків – меншість?
– Так. Крім того, кваліфкомісії повинні працювати в кожній області, як це і було раніше. І ні в жодному разі не можна йти шляхом створення однієї на всю Україну дисциплінарної комісії для суддів. Зрозуміло, що у такому варіанті її робота перетвориться у формальний конвеєр. Пропонувалася й інша крайність: створити дисциплінарну комісію із суддів у відставці, тобто з пенсіонерів. З чого виходили автори такої ідеї – зрозуміти складно. Одне безперечно – створення єдиного такого органу в державі – шлях до нового витка узурпації, зловживань і корупції.
На мій погляд, можливості забезпечити самоочищення судової системи є. Треба тільки правильно її реформувати і посилити на законодавчому рівні конкретні підстави для залучення суддів до відповідальності.
– Чи не ця ситуація деякої вседозволеності у роботі суддів породила моду на професію, коли до неї намагаються прийти і не дуже досвідчені і знаючі юристи, і вчорашні студенти?
– Це дуже важливе запитання. Тут, треба сказати чесно, були недогляди і з нашого боку. Наприклад, кілька років тому, коли істотно збільшилися штати, зокрема й апеляційних судів, у багатьох з'явилася можливість піти на цю роботу. В суди «просочилися» і ті, хто не готовий виконувати її на належному професійному рівні через низький рівень підготовки чи морально-психологічних якостей. На мою думку, суддею потрібно народитися.
Спочатку суддів призначають на п'ять років. На першій же співбесіді я всіх попереджаю: якщо ви не зарекомендуєте себе з позитивного боку, рекомендацію на безстрокову роботу ми не даватимемо. Таких випадків було кілька – болючих, зі скандалами, тиском. Люди вважають себе гідними, а насправді не відповідають вимогам, які висуваються до судді.
– Анатолію Васильовичу, на Ваш погляд, як довго людина може працювати суддею? Адже тривала кар'єра дарує не тільки досвід, але і професійно деформує.
– Зараз вік судді обмежений інтервалом з двадцяти п'яти до шістдесяти п'яти років. Щодо нижньої планки, я б її підняв до тридцяти років, тому що судді потрібен життєвий досвід. Верхню планку я б взагалі прибрав, тому що вона алогічна, немає такого досвіду і в інших країнах. Людина повинна працювати доти, доки вона може успішно справлятися з поставленими перед нею завданнями.
На мій погляд, не можна відмовлятися і від безстроковості призначення суддів. При всіх недоліках цього інституту, у нього є і незаперечна перевага: він гарантує незалежність суддів. У даний час – це чи не єдиний інститут незалежності суддів. Оскільки при вирішенні принципових питань судді доводиться зазнавати такого тиску, що якби ризикував він втратою своєї посади, багатьох важливих рішень ми не побачили б. Отож ліквідація безстроковості призначення суддів рівнозначна знищенню елементів незалежності вітчизняної судової системи.
