(ДО 100-РІЧЧЯ З ДНЯ НАРОДЖЕННЯ ПЕТРА ГРИГОРЕНКА)
Генерал-майор Радянської Армії Петро Григоренко, учасник боїв за Халхин-Гол (1939 р.), пройшов з боями всю Велику Вітчизняну війну (1941-1945 рр.), за що був нагороджений багатьма урядовими нагородами. З 1945 р. він працював викладачем Військової академії ім. М.В. Фрунзе.
Входячи до військової еліти Радянського Союзу, П. Григоренко мав можливість бачити радянську політичну систему зсередини. Особливо його вразило байдуже ставлення системи до захисників Батьківщини, нехтування нею прав людини. Народ-переможець жив у злиднях і безправ’ї, а переможені ним у війні народи процвітали і благоденствували.
Та важливість відстоювання національних прав гноблених народів Петро Григорович збагнув тільки в 60-х роках. Як законослухняний громадянин і вірний ленінець П. Григоренко у відповідності до Статуту КПРС виступив на одній з партконференцій м. Москви з закликом посилити демократію і відповідальність перед виборцями.
Система реагувала блискавично. П. Григоренко був усунутий від викладання в академії, одержав сувору партійну догану і був відправлений на службу в Далекосхідний воєнний округ. Але й там генерал не заспокоївся, не припинив суперечок з керівництвом КПРС. Він написав у газету памфлет, реалізуючи своє право члена партії «звертатися з питаннями, заявами і пропозиціями в будь-яку партійну інстанцію, включно з ЦК КПРС, і вимагати відповіді по суті свого звернення».
А перебуваючи у відпустці в Москві, він створив підпільну «Спілку боротьби за відродження ленінізму», до якої ввійшли двоє синів генерала та їх друзі – студенти і офіцери. Тоді ж генерал написав сім листівок, які були поширені в Москві, Владімірі, Калузі, у військах Ленінградського й Середньоазіатського воєнних округів (деякі накладом до 100 примірників). Їхніми темами були бюрократичне переродження радянської держави, її каральна політика щодо робітників (придушення заворушень у Новочеркаську, Темир-Тау й Тбілісі), причини продовольчої кризи в країні. Одна з листівок називалася так: «Почему нет хлеба». В ній аргументовано викладалися реальні причини, які через півтора року повторить на пленумі Л. Брєжнєв.
Тоді вже КДБ взявся за генерала всерйоз. П. Григоренка заарештували і помістили у внутрішню в’язницю КДБ в Москві. Судово-психіатрична експертиза визнала його неосудним з діагнозом: «Параноїдальний розвиток особистості, що виник в особистості з психопатичними рисами характеру». З цього часу почалася його особиста Голгофа. Арешти, спеціальні психіатричні лікарні з примусовим лікуванням неіснуючих захворювань, розжалування з генерала у рядові, позбавлення бойових нагород, виключення з партії, цькування у пресі – цим система віддячила своєму колишньому захисникові.
Після звільнення з керівних посад М. Хрущова, П. Григоренко був виписаний з лікарні з діагнозом «одужав». Колишній генерал і герой війни, щоб не вмерти з голоду, працював сторожем, екскурсоводом, вантажником, майстром на будівництві.
Дуже скоро П. Григоренко стає одним з найвідоміших дисидентів СРСР. В 1966 р. Він знайомиться з видатними московськими дисидентами. Від них генерал став одержувати «самвидав», а дізнавшись про долю репресованих за Сталіна народів, активно включився в боротьбу кримських татар за повернення на історичну батьківщину, став на захист їх лідера – Мустафи Джемілєва. Цікаво, що саме з виступів на захист П. Григоренка почалася правозахисна діяльність академіка Андрія Сахарова, творця водневої бомби, а також українського психіатра і громадського діяча Семена Глузмана.
Москвичі і кияни – Андрій Сахаров, Юрій Орлов, Петро Григоренко, Микола Руденко – вирішили з’ясувати, чи збирається керівництво СРСР дотримуватися Гельсінських угод. У травні 1976 р. ними була створена Московська Гельсінська група. Крім того, П. Григоренко разом з своїм товаришем М. Руденком і ще вісьмома товаришами створили в листопаді 1976 р. Українську групу сприяння виконанню Гельсінкських угод. Керівником її став М. Руденко. Лідером дисидентів у Москві був А. Сахаров. Але після його заслання в Нижній Новгород П. Григоренко стає керівником дисидентів СРСР. Одночасно українець П. Григоренко став координатором діяльності української і московської груп.
Керівництво СРСР розгубилося – адже групи були створені для сприяння владі у виконанні нею гуманітарної частини Заключного акта Гельсінкської наради. Та оговтавшись, влада здійснила цілу низку жорстоких репресивних заходів проти Української Гельсінкської групи. По Україні прокотилася хвиля кримінальних процесів проти правозахисників по брутально сфабрикованих справах («опір міліції», «хуліганство», «спроба згвалтування», «порушення паспортного режиму» тощо).
Сила і велика моральна перевага правозахисників над режимом полягали в тому, що вони не стали підпільниками, а підписували документи своїми іменами, відкрито демонстрували легальність, апелюючи до радянського закону і міжнародних правових документів, підписаних СРСР. Як казав той же П. Григоренко, «бо в підпіллі можна зустріти тільки щурів…».
Арештовані члени УГГ не йшли ні на які компроміси. Вони саботували слідство, суд, не підписували протоколи допитів, не визнавали себе винними, відмовлялися від радянського громадянства. Це була відкрита конфронтація з режимом. Виник парадокс: правозахисники протестують проти порушення законів, а каральні органи новими репресіями пробують довести, що порушень немає.
Підсумовуючи все, що пережили українські дисиденти, скажемо тільки, що вони в сумі відсиділи по в’язницях, таборах і «психушках» країни «дружби народів» понад півтисячі років. 550 (!) років втраченого життя, якого їм вже ніхто не поверне.
Не без підтримки П. Григоренка УГГ зразу заявила, що метою своєї діяльності вважає проголошення незалежності України. Це докорінно відрізнялося від програми москвичів. Останні обмежувалися лише боротьбою за права людини. Більш того, москвичі не сприймали навіть і натяку про відокремлення України від Росії. Той же Глєб Павловський заявляв тоді, що вони не заперечують проти виходу зі складу Росії Середньої Азії, країн Балтії, але вони впродовж 24 годин задушать Україну, якщо та проголосить незалежність.
Восени 1977 р. генерал отримав дозвіл на піврічну поїздку в США на лікування. Під час перебування там він не робив жодних антирадянських заяв, проте був позбавлений громадянства. «Мене позбавили права померти на Батьківщині», – заявив генерал на прес-конференції у Нью-Йорку. І в 1987 році він помер на чужині. Петро Григоренко не дожив до повалення радянського режиму, та ідеї гідності і свободи кожної людини, які він сповідував, проросли в новій Україні.
