Героєм чергового концерту Одеського національного філармонічного оркестру був Час.
Людвиг Ван Бетховен. Концерт № 3 для фортепіано з оркестром до мінор. За диригентським пультом – Ігор Шаврук, людина, як кажуть в хрестоматійних віршах, «без звань і нагород», але чудовий музикант. За роялем – музикант не менш чудовий, заслужений артист України Володимир Саксонський. І з перших же звуків розумієш: це – подія. Тут не грають щось відрепетируване, тут живуть музикою, знімаючи з витвору «хрестоматійний глянець». Які прозорі оркестрові барви, який трепетний кожен звук! Звичайно, це ще порівняно ранній Бетховен, але й тут за бажанням можна «розігнатися» і напустити пафосу і патетики! Бетховен – без «бетховенщини»! Я завжди мріяв саме про такого Бетховена – як і про Чайковського без «чайковщини». Концерт написаний у 1800 році, що став рішучим кроком композитора назустріч власному майбутньому. Вперше виконаний у 1803 -му. Бетховену – 33 роки. За фортепіано – він сам, партія фортепіано ще не записана, він грає її напам’ять, грає погано – за словами рецензента, виконання «не цілком задовольнило публіку».
...Звучання оркестру набирає сили, – яка пишнота краси! Яке потужне відчуття свята буття! І фортепіано вступає могутніми акордами, – а потім така лірика! Чарівна, світла... Звичайно, і до мінорна тональність не випадкова, і бетховенський масштаб драми вже в наявності. Він відчув перші ознаки підступаючої глухоти. Але поки що – здається, що всі демони закляті. І перемога має не тільки особистістий характер – це переможність і велич початку XIX сторіччя з усіма його сліпучими обіцянками.
Мене вразила абсолютна емоційна свіжість, з якою грає Володимир Саксонський. Яке різноманіття, яка багатюща палітра почуттів! Ось на початку другої частини – повільні глухуваті звуки фортепіано. Як після тривалих сліз. А потім мелодія стає світлішою – немов промінь сонця прорвався крізь хмари. А потім – виникає навіть щось подібне до молитовного хоралу. І в цій такій інтимній ліриці – вже передчувається Шопен. І – без перерви – третя частина! І така радість! Такі грайливі танцювальні теми! Крізь які прориваються іноді тривога і прихований драматизм. І все ж таки – перемога, твердження, свято. А свято – справа колективна, і в ньому ніби розчиняється стан окремої душі. І ми знаємо, до чого йдеться – до Дев’ятої симфонії з її закликом: «Обійміться, мільйони!»
Після антракту ми почули всю моторошну силу таких обіймів – кісточки захрумтіли! Сергій Прокоф’єв, Симфонія № 6 мі бемоль мінор. Після війни, коли від композиторів чекали переможної радості, Шостакович пише свою Дев’яту, а Прокоф’єв – Шосту. Обидві – страшні. Я завжди віддавав перевагу Шостаковичу – мені здавалося, що саме він з найбільшою силою виразив трагедію часу. Однак після Шостої Прокоф’єва – мені здалося, що Шостакович у порівнянні з ним просто світлий ангел.
Ми відразу занурюємося в якусь сувору, тривожну стихію. Постають люди в шинелях і у ватниках.
І здається, що зима, холод нестерпний, якийсь чи дим, чи туман. І віддалений гуркіт – все наростає. Ось воно! Якісь нелюдські звуки – брязкіт, свист, працююча пилка... І раптом у моїй, тоді дитячій пам’яті відлунює: так свистить падаюча бомба. Гуркіт, виття. Наступ! Але це – наступ на людську душу.
А в перервах між цими епізодами – якась дивна, трохи монотонна лірика. Я не міг зрозуміти її чудність, доки не здогадався: окрема людська душа – не витримує! Залишається тільки пригорнутися один до одного, відчуваючи нестерпний жах. Це поза часом і простором, вже майже нелюдська туга колективної людської душі. І справа не у війні самій по собі – справа в тоталітаризмі, що німецькому, що радянському. Справа в нестерпному тиску! Людина здається рибою, що пірнула заради порятунку своєї людяності на неймовірну глибину – і там її от-от розплющить.
І на початку другої частини – крики оркестру, виття – і здається, що валиться небо.
Я думаю про рими часу. Перша – загальновідома: Сергій Прокоф’єв помер в один день із Сталіним. Про другу – сказав Ігор Шаврук: ця музика звучала рівно через шістдесят років із дня її першого виконання. А третя – пов’язана з номером опусу: 111. Цим номером позначена й остання соната Бетховена, яку Прокоф’єв дуже любив. Перегук часів напрошується сам по собі. І тут я згадую, що герой роману Томаса Манна «Доктор Фаустус» геніальний композитор Адріан Леверкюн слухає лекцію якогось музикознавця – ледве чи не про цю сонату Бетховена. А потім він напише ораторію, у якій жахливо, зіпсованою мовою скаже: Бетховенської Дев’ятої симфонії - не повинно бути! Не повинно бути класики, гармонії, краси, яка нас підносить, героїзму духу, того, що Пушкін називав «самостояньем человека». Зараз все це стало загальним місцем і звучить на кожному кроці – досить включити телевізор або хоча б подивитися прем’єру «Гамлета» у нашому Російському театрі. Але тоді це було нове – і називалося авангардом. Тоталітарні режими ненавиділи авангардне мистецтво. І проте – варто переглянути наше співчутливе ставлення до авангарду, до «революціонерів у мистецтві». Всі революціонери – і політичні, і естетичні, – бажаючи привнести дух оновлення, зі своєї волі чи мимоволі руйнують, знищують простір буття людського духу.
Сергій Прокоф’єв – безсумнівно, належав до музичного авангарду. Його сучасники, Шенберг і Стравінський, Кафка, Джойс, Пікассо – звичайно, генії. Але мимоволі винні в «лиходійстві», будучи причетними до загибелі людини, до заперечення гуманізму.
…В третій частині симфонії – зовсім інший настрій: бадьора пульсація, якийсь танцювальний мотивчик, але раптом розумієш: він якийсь ляльковий, знущальний. І напливи трагічного сер’юзу. І у фіналі – знову валиться небо, цього разу остаточно, придавивши нас своїми уламками. Аплодувати невзмозі. Яка страшна музика! Мене вбили.
Але й у Шостаковича є не менш знущальні інтонації, і він обрушує на нас такі ж гігантські звукові маси! Проте у нього – ще чути самотній голос незломленої людини, у його музиці – гігантська сила духовного опору! Він ще – незважаючи ні на що – гуманіст!
Моя приятелька, екзальтована істота, сказала: як вони грали! Я одержала величезну насолоду. Я вибухнув: невже такою музикою можна насолоджуватися? Все одно, що насолоджуватися видовищем Апокаліпсиса! Ні, тут у почуттях людини щось не гаразд. Але це ж і є головна проблема авангарду: етика не в злагоді з естетикою.
А грали справді чудово. Оркестр, що відзначає своє сімдесятиріччя, довів, що він вміє грати по-справжньому, що це зрілий і чудовий музичний колектив. А я, слухаючи Бетховена і Прокоф’єва, думав: як мало в залі молодих облич! А ті, що присутні – чи зрозуміють і це разюче різноманіття людських почуттів у Бетховена, і ту поза часом і простором, вже нелюдську тугу Прокоф’єва? Адже нинішня людина – не укорінена в історії, історія не розчинена в його крові, як сіль. Тим легше їм маніпулювати!
О, цей знущальний ляльковий мотивчик у Прокоф’єва! Через шістдесят років він звучить приблизно так: «Обійміться, мільйони! Злипніться в загальну купу, у так зване масове суспільство, у юрбу розмальованих і безтямно сумних ляльок, які притлумлюють свою тугу неприборканими веселощами».
Бетховен скасовується?
