Нелегка доля аграрія. Вже хто-хто, а полтавець Юрій Федорович Білоконь, директор сільгоспкооперативу «Україна», розташованого у с. Багатому Ізмаїльського району, знає це не з чуток. Все трудове життя віддане нелегкій сільській праці. І упродовж більшої його частини він очолює багатянський сільгоспкооператив. Кардинально змінювалися часи. У чомусь змінювався і директор. Але не в головному. А головне для сільського керівника, як вважає Юрій Федорович, завжди одне – піклуватися насамперед не про цифри, а про людей. Тоді і результати за будь-якої погоди будуть.
Приїхав полтавець на ізмаїльські землі не боязким випускником інституту, а людиною, що встигла багато чого побачити. Ще в п'ятдесяті, після закінчення школи, пішов на курси водіїв і рвонув на Цілину, у Казахстан. Два роки крутив баранку у радгоспі «Аман-Карагайський». Набув практичного досвіду і повернувся на Україну. Вступив до Одеського сільгоспінституту.
А 43 роки тому переступив поріг правління тодішнього колгоспу «Прапор комунізму», його очолював тоді Микола Миколайович Кулінич. Голова відразу призначив вчорашнього студента головним агрономом, дотримуючись принципу «перевірки боєм». І не помилився. Справа пішла. Показав себе Юрій як розумний, знаючий технолог, що вміє не просто ладити з людьми (тільки цього мало!), а й організовувати їх. Через шість років, у 1970, його, 33-річного (як він сам жартував потім – у віці Христа), обрав народ багатянським головою правління колгоспу – після того, як вийшли, так говорять, негаразди в Кулінича з райкомом партії. Микола Миколайович, прощаючись, дав своєму спадкоємцю таку пораду: «Вчися тримати удар. І нічого близько до серця не бери».
Юрій Федорович Білоконь домігся того, що в Багатому активно провадилося соціальне будівництво, оскільки господарство працювало як годинник, давала солідний прибуток кожна галузь. І домагалися цього в Багатому завдяки керівникові, який впровадив зразкову за тих часів організацію виробничої структури: систему сімейного, ланкового і бригадного підряду.
Так, впертість його, що виводила часом з рівноваги деяких чиновників, впливала на розвиток села. Завжди гнув своє: чи варто хвалитися надоями, приростами ваги та намолотами, якщо дороги розбиті? Не для цифр працюємо, а для людей!
І пишався не тільки тим, що багатогалузеве господарство приносило до 5 мільйонів карбованців прибутку, але і двома власними базами відпочинку, і тим, що всі сільські вулиці змогли заасфальтувати. Проклали і технічний, і питний водопроводи, чого і зараз не зустрінеш у багатьох селах. Колгоспники щорічно мали можливість відпочити і на своїх базах відпочинку, і в санаторіях, побувати за туристичними путівками за кордоном. Вирішено було і кадрове питання – за рахунок колишніх стипендіатів господарства.
Постійно думав голова про те, щоб кожен селянин був при ділі, піклувався про відкриття нових робочих місць. А тому формувалася в Багатому переробна промисловість. Були тут свої крупорушка, інкубатор, макаронне виробництво, горошковий пункт, цех молокопереробки, винпункт...
Було все це. Доти, доки не почалися зміни. Доки не захльоснула країну зовсім не продумана аграрна реформа, що поставила на коліна чимало господарств, зокрема і «Україну» – правоспадкоємицю «Прапора комунізму».
У 1998 році згадав ще раз Юрій Федорович пораду Миколи Миколайовича Кулінича про те, що треба вміти тримати удар. Згадав, коли, схвильовані різними чутками і плітками, засумнівалися земляки в перспективності стабілізаційної програми свого голови, що пропонував протистояти загальній плутанині в аграрному секторі, зберегти цілісність господарства і його майнового комплексу. Це, мовляв, він про себе дбає, про те, щоб собі все забрати, а людей рабами зробити, шепотіли по кутках. Народ довірливий, повірив пліткам. І під час звітно-виборної кампанії звільнили Білоконя від обійманої посади.
Сім років був відлучений він від справ у господарстві, на яке життя поклав. Намагався знову і знову дотримуватися другої частини поради Кулінича – не вдавалося. Без діла-то не залишився, організував свою агрофірму. Та серце боліло, коли спостерігав безлад і руйнування. Два мільйони гривень боргів, цілковите відключення електроенергії, півтори тисячі гектарів неораних земель. І тому, незважаючи на вік, не відмовився навесні 2005 року від пропозиції ініціативної групи повернутися на керівну посаду, хоча розумів: відновлювати втрачене буде дуже складно, а багато чого вже і не повернеш, і не кожному це поясниш.
Два наступні роки дали зрозуміти багатянцям: «Україна» ще поживе! Всі сільгоспугіддя повернуто з оренди і суборенди. Всі до одного масиви були оброблені. Врожаї 2005 і 2006 років дали можливість видати кооператорам зарплату і зерно на паї, на дві третини скоротити борги з більшості основних позицій. Директор довів людям їхню правоту у прагненні зберегти цілісність підприємства, його господарських механізмів.
Та тут – посуха. Згадую квітневу розмову з Юрієм Федоровичем. Говорив тоді він, що все, залишилося «дотиснути» трохи, і з боргами цілком розрахується, після чого можна буде розгорнути програму відновлення багатогалузевого господарства. Але тоді ж сказав і про негарні передчуття, пов'язані з довгостроковими прогнозами – все вказує на те, що може бути посуха!
На жаль, прогнози збулися. Вдалося зібрати замість 7 тисяч тонн хліба, що планувалися раніше, 1780 тонн. Підвели просапні. Довелося переорювати ріпак.
Але хрест на програмах відродження в сільгоспкооперативі не поставили. Що і підтвердили люди на недавніх загальних зборах пайовиків, більшістю голосів плани керівника вони підтримали. Що ж, вже один раз помилилися. Вистачить!
…Після того, як випали вересневі дощі, «Україна» вивела в поля сівалки. Осіння сівба була проведена якісно і вчасно. Технології в Багатому дотримуються. І велику роль сьогодні відіграє команда: у тандемі з керівником працюють фахівці середньої ланки, зокрема і головний агроном Едуард Десятський, так само, як і Юрій Федорович колись, в усьому прислухався до керівника, до його порад. І до головної поради – треба вміти тримати удар, від людей чи від природи. Головне – вистояти! Аби природа знову не скривдила. А люди – не підведуть.
Цими днями селяни, близькі, друзі вітали Юрія Федоровича Білоконя із сімдесятирічним ювілеєм. Звучало чимало заздоровниць. І дай-то Боже, щоб вони збулися.
– Ну, а як жити будемо, – відповідав Юрій Федорович, – все залежить від вас, земляки.
