Відомо, що після розпаду Радянського Союзу і проголошення в 1991 році незалежності, Україна успадкувала одне з найбільш потужних угруповань військ у Європі, оснащене ядерною зброєю та в цілому відносно сучасними зразками звичайного озброєння та військової техніки.
На території України на той час дислокувалися: ракетна армія, три загальновійськові та дві танкові армії, один армійський корпус, чотири повітряні армії, окрема армія Протиповітряної оборони (ППО), Чорноморський флот.
Усього угруповання військ і сил нараховувало близько 780 тисяч чоловік особового складу, 6,5 тисячі танків, близько 7 тисяч бойових броньованих машин, до 1,5 тисячі бойових літаків, понад 350 кораблів та суден забезпечення, 1272 стратегічних ядерних боєголовок міжконтинентальних балістичних ракет та майже 2,5 тисячі одиниць тактичної ядерної зброї. А вже на кінець 1996 року було скорочено понад 3,5 тисячі різноманітних військових структур, майже 410 тисяч чоловік особового складу. Значно зменшилася кількість озброєнь та військової техніки: бойових літаків – на 600 одиниць, вертольотів – майже на 250 одиниць, парк танків та бойових броньованих машин скоротився майже на 2400 і 2000 відповідно. В основу процесу створення власного війська було закладено політичне рішення керівництва України стосовно без’ядерного і позаблокового статусу держави.
Якої кадрової політики дотримувалося керівництво ЗС України під час значного скорочення чисельності армії, як ставилося до проблеми збереження офіцерського корпусу? А зважаючи на те, що процес реформування Збройних сил України відбувається і до нині та згідно з програмою триватиме ще п’ять років, питання щодо його кадрового забезпечення є досить актуальними. Але досвід прискореного скорочення військових організмів – військових частин, установ та закладів – свідчить про те, що ми втрачали кращих, а не навпаки. Залишаються здебільш безініціативні, ті, кому необхідно, як то кажуть, “досидіти” до пенсії, або ті, що побоюються кардинальних змін в своєму житті, не здатні до конкуренції. Чому так сталося? Причин чимало, але навіть на поверхні можна знайти деякі відповіді. Ми не будемо торкатися питання матеріального забезпечення, хоча воно було й залишається досить важливим. Але, на наш погляд, існують великі недогляди в плануванні скорочення. Наприклад, якщо скорочується певна військова частина, то, теоретично, необхідно залишити найкращих військовослужбовців та, вибачте за вислів, позбутися інших. Але у нас, на жаль, відбувалося навпаки. І здебільшого через те (мені це відомо з особистих бесід зі звільненими у запас офіцерами), що у нас, принаймні на практиці, працює такий принцип – спочатку скорочують, а потім пропонують та шукають місця тим безцінним кадрам, які не дочекавшись відповідного розподілу “вакантів”, мусять звільнятися. Зрозуміло, необхідно робити навпаки. Якщо планується створити певний військовий організм на базі скорочення декількох, то спочатку, звичайно, необхідно затвердити нові штати, запропонувати гідні посади для гідних військовослужбовців, а лише після цього розпочинати розформування та скорочення військових частин, посад тощо. На жаль, на практиці відбувається інакше. У кращому випадку кажуть: “Шукай собі сам посаду. Знайдеш – добре! Ні – доведеться звільнятися.” Саме тому, мабуть, у нас і неправильно тлумачать вислів: “Кадри вирішують усе”. У такому випадку, дійсно, вимальовується картина: що “сонце вище всіх, а кадрові органи вище за сонце”. Нібито лише від їх рішення залежать долі багатьох військових та їхніх сімей. До речі, врешті, це сприяє й хабарництву. Таким чином, невизначеність спонукає наш кадровий потенціал “тікати” з армії, не очікуючи несподіваних рішень. Досвідчені, ініціативні можуть передбачити це, і роблять кроки першими. Деякі офіцери вже давно займаються бізнесом або продовжують службу в інших структурах, де їх оцінили та запропонували гідні посади. Але є й такі, що не мали наміру звільнятися але їх “змусили” написати рапорт про звільнення – підвели до такого рішення. Є й такі, у котрих не все склалося у цивільному житті і їм доводиться “доношувати” свою колишню військову форму. Хто буде нести відповідальність за їхні зламані долі?
Військова частина, що дислокувалася в місті Білгороді-Дністровському, підлягала скороченню в 2004 році. На її місці сьогодні служать Батьківщині прикордонники. Саме Державна прикордонна служба України адекватно відреагувала на прохання військовослужбовців ЗС України та погодилась прийняти в свої ряди понад 30 офіцерів. На перший погляд, це було вигідно для всіх: офіцерам та їх сім’ям не потрібно було б переїжджати до іншого міста (соціальний фактор та всі, з цим пов’язані, матеріальні потреби), прикордонникам не потрібно було б переміщати своїх офіцерів до нового місця служби, кадровим органам ЗС не потрібно б було “ламати голову”, де розмістити офіцерів, у яких скорочено посади. Був лише один мінус – ЗС України втрачали підготовлених офіцерів. Тому їм відмовили в переводі до Державної прикордонної служби України. У принципі логічно, в такому рішенні можна знайти сенс та виправдані мотиви. Але, що відбулося надалі? Цих військовослужбовців не змогли розмістити на гідних посадах в інших військових формуваннях ЗС України, тому, після реорганізації, їх було звільнено у запас – алогічно та немає виправдання. Постає інше запитання, з кого спросити за таке, ми би сказали, халатне ставлення до цінних кадрів українського війська. Хто буде нести відповідальність? Ми вже не запитуємо, хто буде годувати ті сім’ї, чиї батьки залишилися без роботи? Хто відповість за безглузде ставлення та, відверто кажучи, знущання над офіцерами?
Ми провели опитування офіцерів в місті Одесі та районах області, які звільняються з лав ЗСУ, підлягають скороченню та вже звільнилися з армії. Наше дослідження підпадає під класифікацію “пілотажного” в соціології. Воно показало, що майже 100% опитуваних зазначили, що звільняються через невпевненість у завтрашньому дні.
Доволі часто приводом для звільнення офіцера є примушення його переїхати для продовження подальшої служби в інше місце. Але чому? Хіба за умовами контракту військовослужбовець не повинен виконати відповідні вимоги?
“Офіцер кидає все та їде зі своєю сім’єю до нового місця служби, де його не чекають житло, робота для дружини та таке інше, чекають зміни та проблеми, які потребують додаткових значних матеріальних витрат. Хто повинен вирішувати всі ці проблеми за умовами контракту!?” – приблизно таку відповідь ми отримали на наше запитання. Зі слів офіцерів, пропозиція переїхати в інше місто більш нагадує заходи, які спонукають їх до прийняття рішення про звільнення з лав ЗСУ. Такі приклади, на жаль, непоодинокі.
Цікаво, що у нашому опитуванні питання “матеріального забезпечення” посіло лише третє місце у відповідях офіцерів. Значне підвищення грошового утримання українських військовиків навесні цього року, справді, мало позитивний вплив як на рівень життя, морально-психологічний стан військовослужбовців та членів їхніх сімей, так й, відповідно, на збереження офіцерських кадрів. Головне, щоб інфляційні процеси – знецінення гривні, не звели нанівець підвищення зарплатні, що, на жаль, сьогодні ми вже спостерігаємо.
Кризова ситуація склалася у питанні забезпечення житлом військовослужбовців. Лише в обласних центрах черги налічують кілька тисяч безквартирних сімей військовослужбовців. Якщо отримання житла буде здійснюватися такими самими темпами, як сьогодні, то лейтенант, який лише прийшов у війська після закінчення вузу, отримає житло, переважно, лише через 15 – 30 років (залежно від місця служби). Більшість з них навіть не розраховує на таке диво.
Неоднозначна ситуація склалася навколо “контрактної служби”. Якщо раніше бажання піти служити “контрактником” були в основному з боку сільської молоді, то сьогодні ситуація змінилася. Взагалі, намітилися серйозні позитивні тенденції. Старший офіцер територіального центру комплектування особового складу військовослужбовцями за контрактом Одеського обласного військового комісаріату майор Павло Маковецький так само підтвердив: «План по заклику військовослужбовців за контрактом за цей рік ми вже виконали на 100%». У першу чергу це пов'язане з тим, що молоді люди, які мають освіту, виявляють бажання замість строкової служби йти на службу за контрактом, що передбачено законодавством. Саме з Одеської області багато бажаючих укласти контракт із Міністерством Оборони й служити у Військово-Морських силах України. Як правило, це юнаки й дівчата, які закінчили морехідні навчальні заклади. До речі, таких вже чимало служать у місті Севастополі. У цьому випадку вони здобувають в армії не тільки професійні навички, але й плавстаж. Однак є, на жаль, і серйозний мінус – через три роки цей контингент, як правило, повторно контракт не підписує і в основному через проблеми із забезпеченням житлом. Існує думка, що у разі розв’язання житлової проблеми у ЗС України відпало б більшість питань, зокрема й кадрове.
Між іншим, кадрове питання залишається важливим, і, безперечно, буде загострюватися у майбутньому. Погодьтесь, навряд чи ми будемо “купувати” командний склад для Збройних сил у інших країнах. Тому професійні кадри для ЗСУ необхідно готувати у власних військових навчальних закладах. Але останні теж підпадають під реорганізацію та скорочення. Таким чином необхідно всебічно зважити всі позитивні та негативні чинники в кадрових питаннях самим закласти фундамент для підвищення і боєздатності Збройних сил України.
