У будинку Летинських – приємні турботи. Відбулася сімейна рада: чим стіл новорічний накривати і як ялинку прикрасити. Меню? Тут останнє слово за Євдокією Савеліївною. Леонідові Івановичу – главі родини – робота винятково чоловіча. А для дітей головне – батьків радувати гарними оцінками і поведінкою зразковою у школі.
…Кажуть, немає нічого випадкового в цьому житті. Так вважають і старші Летинські. Багато років тому на шляху з далекого Усть-Кута (на БАМі вісім років працювали) до Татарбунар поруч з Челябінським Будинком маляти заглух двигун їхнього автомобіля. Доки батько з двигуном морочився, Євдокія з дочками Яною та Олесею за грою малят спостерігали. Яна тоді раптом вимовила «фатальну» фразу: «Шкода – у дітей ні мами, ні тата немає. Давайте візьмемо їх собі?» І взяли. Тільки інших, з київського Будинку маляти. Так до двох своїх додалося ще четверо – два хлопчики і дві дівчинки, кожному – по три роки.
Скільки радощів, стільки і турбот додалося. Але як змінилося життя Летинських, які вважають своє рішення не тільки вірним, але і закономірним, ніби даним Богом. Але, коли одну з прийомних дівчат повернули матері, яка відбула термін в місцях ув’язнення, Євдокія Савеліївна статусу вихователя дитячого будинку сімейного типу була позбавлена: закон є закон. Опікунські 20 з копійками карбованців на дитину не рятували. На наполегливі поради, щоб здали прийомних дітей до Тузлівського інтернату, – відповідали: «Вони нас мамою і татом називають!»
Так і жили, долаючи холод і голод. Але труднощі не озлобили серця ні у дорослих, ні у дітей. Більш того, вирішили взяти на виховання малят із притулку. Так у родині Летинських на шістьох дітей – від чотирьох до семи років – стало більше. А всього їх стало – одинадцять.
Новенькі встигли пізнати смак бродячого життя – «вільного та незалежного». Одну з дівчаток у притулку особливо не рекомендували брати: «Савеліївно, ризикуєте, тільки намучитеся». А дівчинка, почувши про себе таке, раптом – бух на коліна: «Тітонько, візьміть мене, я хороша!» І – в сльози...
Сьогодні ця чотирнадцятирічна дівчинка – дуже добра, красуня. Хоча спочатку неслухняною була, здавалося, невиправна. І в школі упоратися з нею не могли. Метаморфозні зміни відбулися відразу після весілля старшої доньки Яни. Побачила вона її в білому вбранні нареченої і зрозуміла: от як, виявляється, можна жити – не сидіти з простягненою рукою на протягах у підземних переходах, не красти в трамваях, не одержувати потиличники. «Підійшла вона до мене, – стримуючи сльози, говорить Євдокія, – обійняла і запитує: «Мамо, а коли я виросту, – у мене теж буде весілля?». А я їй: «Обов’язково. На той час ми і будинок добудуємо, і новосілля, весілля в ньому справимо». Та розмова стала початком переродження дівчинки. А от Яна – приклад для дітей. Навіть для Сергія, який вже навчається в академії, мріє стати податківцем, він зумів купити на зібрані на підзаробітках після занять гроші – автомобіль. Нехай і не новий. Марійка – третьокурсниця аграрного ліцею, майбутній бухгалтер – намагається бути такою ж акуратною і обов’язковою, як Яна. І вже точно всі хотіли б бути такі ж розумні, як Яна – вона нині вчителька англійської мови. А ще всі без винятку люблять і балують найменшу серед них трирічну Ганнусеньку – доньку Яни.
Буває, звичайно, різне. І вдачі у багатьох – не подарунок. З Ігорем буває – одні проблеми: то в школі технічці відро з водою перекине, то вдома гуску з яєць зжене, то збреше – оком не моргне. «Перехідний вік, – посміхається Євдокія. – Переросте. Сам по собі він хлопчик добрий, я його дуже люблю».
Не подобається Євдокії лише одне – вже занадто часто їм, прийомним, повторюють: державні, мовляв, ви діти. «Вони і запитують: «Ти ж наша мама, які ми державні?» Пояснюю, звичайно, як можу. Нічого, головне, щоб здоровими були і людьми гарними виросли. А для нас вони завжди будуть рідними і бажаними, куди б доля їх не закинула».
Летинські і придане кожному приготували. Минулого літа дуже прихопило серце у Євдокії Савеліївни. «Думала, – говорить, – не виживу. Всіх зібрала і показала, кому що належить, як виростуть. А вони – у сльози: «Не треба нам нічого, тільки живи».
Час летить. Діти ростуть. Раз у раз дзвонять мобілки – їх у будинку вісім, але вже дуже по-хитрому: дзвякнуть – і відключаються, гроші заощаджують. І тоді передзвонюють самі Летинські: щось, виходить, потрібно, дарма не потурбують.
Навіть випурхнувши з цього теплого гніздечка, де дітям пощастило пізнати, що таке родина в найвищому її прояві, вони, як і раніше, вважають його своїм. А у Євдокії і Леоніда так само болить душа за кожного, вони так і залишилися для них дітьми. Рідними і неповторними.
Особливо галасливо буває в будинку влітку. Школярі – на канікулах. Приїжджає з друзями з Одеси Сергій. Як сядуть усі за довгим обіднім столом 18 чоловік разом із зятем і непосидою Ганнусенькою. Але скільки сміху і радості! «У такі хвилини мене чомусь відвідує тривожна думка, – говорить, дивлячись на мене, Євдокія. – Невже колись наш будинок спорожніє? І відганяю ці думки. Адже, якщо таке і трапиться, то не скоро: наймолодші в нас ще в четвертому класі».
Ні, не стане пусткою будинок Летинських – аура в нього така. І на Новий рік у його просторій залі спалахне вогнями красуня-ялинка – символ світлої радості і таких же світлих надій. А Леонід Іванович обов’язково сфотографує усю свою велику і дружну родину. На пам’ять про 2007 рік.
Дякуємо вам, Летинські, за ваші добрі серця. Будьте щасливі!
