Це слово французького походження увійшло до мого лексикону восени 1991 року. Наближалися вибори першого Президента України, і тодішній хлібосольний голова Жовтневого райвиконкому Одеси Едуард Гурвіц щоразу під час приїздів до міста-героя В’ячеслава Чорновола влаштовував заходи такого штибу. Люди, котрі збиралися на ті фуршети, не соромлячись, їдко збиткувалися над нав’язуваним «згори» компартійним лідером Леонідом Кравчуком. І водночас прагнули використати найменшу нагоду, аби побажати знаменитому українському в’язневі сумління повного тріумфу наприкінці грудня.
Коли ж Главою держави все ж таки став Леонід Кравчук, настала ера загальної фуршетизації. Вже ніхто й не намагався відшукати бодай якийсь поважний привід для неформального спілкування. А оскільки Ті, Хто Треба, мали воістину необмежені фінансові можливості, заходи пішли нескінченим потоком. При цьому присутність журналістів чомусь вважалася вкрай необхідною. Іноді, виявляючи небачені спринтерські здібності, я з колегами встигав впродовж одного робочого дня «відмітитись» на трьох і більше фуршетах.
ЧУЖИЙ СЕРЕД СВОЇХ
Зазвичай на корпоративній вечірці люди добре знають один одного. Це і плюс, і мінус. З одного боку, забезпечені невимушені обставини, з іншого – якщо ви припуститесь якогось огріху (скажімо, розмажете рукою джем на торті), вам це, можливо, пригадають іще не раз, нехай і жартома. Зазвичай таким застіллям формально керує начальник, але насправді рулить його секретарка, яка ретельно придивляється, аби ніхто раніше за боса не підняв келих, не підняв останній бутерброд з ікрою у нього з-під носа і не вів розмов навколо зарплати. Пам’ятайте: і за святковим столом начальник залишається начальником. Якщо на фуршеті очікуються ті, хто запізняться (наприклад, людина їде, однак не встигає), таким відкладають на тарілку їжу і залишають келишок промочити горлянку.
Як правило, готувати стіл починають дами, котрі згодом на загальних підставах братимуть участь у заході, – тобто спочатку вони куховарки, потім пані. Пам’ятайте: чоловіків пускати до “сирого” столу не можна. Одвічно голодні, вони починають від’їдати по шматочку від розкладених делікатесів і зменшують таким чином загальну частку. Нехай ліпше поставлять столи і стільці, а потім чекають свого часу у курилці.
На корпоративній вечірці можливі гості – це завжди треба враховувати. Зазвичай це дружини чи чоловіки учасників бенкету або ж їхні заступники. Добре, якщо такий гість вже не вперше у компанії, його знають, з ним “водяться”. Якщо ж він у тісному товаристві людей, що працюють пліч-о-пліч, уперше, можливо, їй/йому доведеться не надто комфортно. Особливо якщо чоловік вляпався до жіночого колективу, а жінка – до чоловічого. А зовсім погано, коли, вперше з’явившись на роботу своєї половини, гостиня – зазвичай цим грішать жінки – починає пересмикувати чоловіка, як це вона звикла робити вдома. Так, він трішки перебрав, так, він розмахує руками втричі сильніше, ніж заведено правилами хорошого тону, нахаба такий, – але ж дружина знає манери свого чоловіка і не треба ганьбити його перед колегами по роботі. Пам’ятайте: якщо жінка не впевнена у бездоганній поведінці чоловіка, їй краще залишатись вдома.
СВІЙ СЕРЕД ЧУЖИХ
На жаль, на застіллях такого роду хороший тон і апетит вступають у непримиренну суперечність. Допоки робиш все за правилами, стіл буде неодмінно розореним і найсмачніші речі будуть розібрані менш “цнотливими” їдунами. Найбільш безцеремонно люди поводяться на тих фуршетах, де більшість людей незнайомі один з одним.
Спритність на фуршеті – конче необхідна якість. Вона може бути вимушеною, коли людина розуміє: якщо вона не ухопить з тарілки останній бутерброд, то до вечора залишиться голодною. А може бути й вродженою. Професійні “бутербродники” – або фуршетні вовки – тягають їжу із загального столу з мавп’ячою спритністю. Це такий же природний дар, як і музичний слух, почуття гумору або ж злостивість. Іноді здається, ніби у фуршетних вовків не дві руки, а набагато більше – так спритно вони маніпулюють шматками й тарілками. Боронь, Боже, опинитись поруч із таким!
Фуршетні вовки складають, як правило, тісно збитий колектив, що кочує від одного заходу до іншого. Якщо в інформаційному повідомленні після позначеної теми дискусії наводиться слово “фуршет” – уся гвардія буде там. “Бутербродники” зазвичай не представляють ані солідний ЗМІ, ані пристойну організацію, проте у кожного напоготові посвідчення дивних “товариств” або “центрів”. Потім вони роблять вигляд, ніби занотовують до блокноту (при цьому у кульковій ручці може не бути пасти) або фотографують (як правило, без плівки).
Останнім часом ця категорія співгромадян обрала місцем базування агенцію “Укрінформ”. Там халява можлива практично щодня, іноді одночасно на різних поверхах. У таких випадках “бутербродник” прагне побувати і на першому, і на другому поверхах; найбільш совісні причину своєї затримки до зали 2-го поверху пояснюють “терміновим/складним редакційним завданням” чи копітким вичитуванням газетної сторінки. Звичайно, це зайве. Бо всі давно знають: “бутербродник” Г. або Д. ходить у безробітних щонайменше п’ятий рік. Жодна редакція в разі значного розширення чисельності творчих працівників не ризикне узяти такого навіть на тимчасову роботу.
Додам, що і в сусідній Росії, і в будь-якій цивілізованій країні є своя “гвардія фуршетників”, що ганьблять будь-яке застілля: бутербродники не лише вдало полюють за найсмачнішими шматками. Вони ще й прагнуть із собою прихопити...
