Наш ювіляр вже два десятиріччя не виходить на сцену рідного театру, але його життя і доля, як і раніше, нерозривно з ним пов'язані. Професійні інтереси Анатолія Онисимовича Пославського окреслилися досить рано, – при тому, що він не з акторських дітей, чиє майбутнє, як правило, заздалегідь визначене. Анатолій Пославський народився в Умані, у родині службовця. Після війни переїхав з мамою до Одеси. Вони оселилися на Пересипу, у будинку, що побудував німець Шокк. У тому ж 1945 році новоспечений одесит пішов у перший клас школи № 30 на Ярмарковій вулиці. І як добре, що в школах тоді була у великій пошані художня самодіяльність! Завдяки заняттям у різних гуртках проявилися здібності багатьох і багатьох дітей. Таким чином «одержав путівку в мистецтво» і Анатолій Онисимович Пославський.

– У школі я співав у хорі, а вчитель російської мови і літератури Михайло Йосипович Римеров заохотив мене до театру. У поставлених ним мініатюрах я був активно зайнятий. Вперше виступив як актор у ролі Ямщика у виставі «Зримая песня», у сценці за романсом «Когда я на почте служил ямщиком». Причому був не тільки артистом, але і співаком. Успіх у школі був грандіозний, особливо у дівчат. Активно брав участь у різних олімпіадах – і перемагав. Пам'ятаю, на одній з олімпіад (вона проходила в клубі «ЗОРа») я співав пісню «Вот солдаты идут». Хвилювання, звичайно, було штормове, але в результаті – перемога і чудовий, за тих часівм, приз: чорні шкіряні сандалії. Адже в школу я ходив у кирзових, великого розміру, чоботях, у солдатській, не новій, зимовій шапці і фуфайці, підперезаній чи то ременем, чи то мотузком, вже не пам'ятаю зараз. Книжки носив у сумці від протигаза. Але мама працювала, і гардероб мій, звичайно, змінювався, адже вона старалася для сина свого. Вічна їй вдячність! Тоді мама була для мене всім! Вона виховувала й навчала, як жити і виживати. Адже було всіляк в ті післявоєнні, голодні роки. Хоча їли ми макуху і шматочок чорного хліба, але були стримані, дружні і, напевно, розуміли, що буде краще.

Після закінчення школи «хлопчисько з Пересипу» спробував вступити до консерваторії, але щось «не заладилося». Як пізніше зрозумів Анатолій Онисимович, «недостатньо було шкільних успіхів для того, щоб переступити ту невидиму ступінь у світ справжнього мистецтва». І почалася його робітнича біографія: збирач фурнітури на шкіргалантерейній фабриці, учень слюсаря-казаняра, черговий по бойлерній на Одеській ТЕЦ. Як далеко це все від світу мистецтва, але... знову зіграла свою позитивну роль художня самодіяльність.

А.О. Пославський:

– Саме тоді я прилучився до мистецтва і справжньої сцени з кулісами, рампою, прожекторами. Займався в драматичному і вокальному гуртках – почав грати у виставах і виступати як соліст. На огляді художньої самодіяльності підприємств Ленінського району я здобув перше місце за виконання пісні «Летят белокрылые чайки». І один раз сталося диво – так, саме так! Навіть зараз, через десятки років не можу описати те почуття, яке охопило мене тієї миті. Отже, на одному з оглядів (а я там виступав як соліст і грав роль у маленькій виставі) головою журі був Євген Петрович Купченко – головний режисер нашого українського театру (тоді називався імені Жовтневої революції). Саме він запропонував мені перейти на службу до театру актором допоміжного складу. У призначений час, з боязню і хвилюванням, але з гордістю від того, що сталося, я переступив поріг службового ходу, за яким відкривався для мене світ таїни і чар театрального мистецтва! Спочатку мої боязкі кроки і дії на сцені виражалися у виконанні епізодичних ролей, де треба було співати і танцювати. Але я був гордий цим! Ще б пак, адже поруч великі майстри українського театру: Іван Твердохліб, Лесь Луценко, Валентина Туз і ще ціла гвардія служителів Мельпомени! Поступово епізодичні ролі стали поступатися місцем великим: Децебал (у виставі «Титанік-вальс»), Костя («Вітер з моря»), Мотя («Шумить Дніпро»)… Чимало траплялося і курйозів під час репетицій і вистав…

Ось так щасливо почався творчий шлях Анатолія Онисимовича Пославського, а потім... Восени 1957 року його призвали в армію. Спочатку служив у Котовську курсантом-механіком реактивних літаків, потім, після огляду армійської самодіяльності (!), був відряджений для подальшої служби в ансамбль пісні і танцю, де став солістом хору, виступав як конферансьє, грав у мініатюрах на армійські теми, читав вірші. Після армії Анатолій Пославський поїхав вступати до ВДІКу, але, подолавши усі тури, за конкурсом не пройшов. Повернувся до українського театру, а в серпні 1961 року вступив у театральну студію при Київському театрі оперети. Під час навчання виступав у театрі і навіть ледве не зіграв роль Д'артаньяна в дипломній виставі «Три мушкетери», що збирався ставити майбутній видатний радянський актор Олег Борисов. На випускних іспитах Анатолій Пославський співав пісню Ігоря Шамо «Києве мій» і виконував роль Яшки-Буксира в дуеті з оперети «Біла акація». І як не повірити після цього в символи і щасливі збіги! На цих іспитах був присутній директор Одеського театру оперети Дмитро Михайлович Островський, який запропонував Яшці-Буксиру – Анатолію Пославському роботу в театрі.

– Радості моїй не було меж! Адже потрапити в такий знаменитий театр, служити в його трупі, де таке сузір'я акторів цього жанру, – що ще можна побажати артисту-початківцю! Дебютував я в ролі Кості у виставі «Цирк запалює вогні». Сповнене захопленого хвилювання було моє життя в цьому великому театрі. Я дивився, намагався запам'ятовувати і вчитися у великих артистів Михайла Водяного, Маргарити Дьоміної, Юрія Динова, Всеволода Применка, Євгенії Дембської, Людмили Сатосової, метра режисури Матвія Ошеровського і багатьох інших. Успіх нашого театру випереджав його на всіх гастролях. Поступово і я почав брати активну участь у творчому житті театру, грав як епізодичні, так і провідні ролі: Білоус («Город на заре»), Заграва («Четверо з вулиці Жанни»), Віктор («Одеські лимани»), Стефан («Маріца»), Пол, Груміо («Цілуй мене, Кет»)… Всього їх було близько 60. І, звичайно, працюючи в такому жанрі, мав великий концертний репертуар – сольний та в дуетах.

Актором у театрі музичної комедії Анатолій Онисимович Пославський пропрацював понад двадцять років. А коли настав час іти на професійну пенсію за вислугою, перейшов на посаду завідувача трупи театру, у якій перебуває донині! Щоб впевненіше почуватися в новій якості, у 80-ті роки Анатолій Онисимович закінчив Ленінградський інститут театру, музики та кінематографії за фахом «економіка і організація театральної справи». Його діяльність відзначена званням «Заслужений працівник культури України», він нагороджений Почесною відзнакою облдержадміністрації.

А.О. Пославський:

– Нинішня моя посада – не з простих, тому що це робота з людьми, і людьми не простими – артистами. І тому, що я сам – артист, це дуже добре розумію. І завжди, у будь-якій ситуації, намагаюся допомогти, шукаю компроміс, але щоб не на шкоду театру і артисту. Я всіх їх обожнюю і поважаю. Хочу сподіватися, що на повагу заслуговую і я з їхнього боку. Беру активну участь у громадському житті театру, член худради і голова профспілкової організації. Зараз трупа в театрі професійна, міцна. Поруч з досвідченими майстрами старшого і середнього покоління працює талановита молодь. Як зав. трупи, можу сказати, що життя театру у всьому його обсязі неоднозначне і непросте. Тому хотілося б подякувати директору театру Олені Григорівні Редько за те, що вона вишукує будь-які можливості для того, щоб театр жив, трудився і радував глядачів.

Долучаємося до привітань Анатолія Онисимовича із 70-річчям, бажаємо здоров'я і довголіття!