Сільськогосподарське виробництво за ступенем впливу на навколишнє середовище формально не становить підвищеної екологічної небезпеки. Проте треба визнати, що постійно зростаючі масштаби деградації ґрунту, зменшення видової різноманітності фауни і флори, забруднення навколишнього середовища і продуктів харчування пестицидами, нітратами, важкими металами безпосередньо пов'язані з цією галуззю економіки. Ці процеси не лише порушують екологічну рівновагу біосфери, але й істотно знижують продукційний потенціал сільськогосподарських угідь.
Причини руйнування ґрунтового покриву у нашому регіоні багато в чому визначаються наслідками директивного землекористування, в результаті якого на значних територіях землеробство не відповідає природним умовам. Великою помилкою стало зміщення його у степову зону, яке супроводжувалося, мабуть, найбільшим у світі рівнем розорюваності території.
Господарствам адміністративно визначалися розміри посівних площ, що призвело до надмірного розширення посівів зернових культур. Це зумовило порушення сівозмін, наслідком чого стало збідніння біологічної різноманітності, деградація ресурсів агроекосистеми. Слід також підкреслити, що скорочення посівних площ, яке відбувається у даний час в результаті реформування сільського господарства важко визнати раціональним. Скорочення орних земель не завжди відбувається з врахуванням екологічної доцільності, не планово, а відповідно до логіки кризи, яка розвивається.
В результаті проведення програм хімізації, механізації та меліорації навантаження на сільськогосподарські угіддя зростало у геометричній прогресії. Значне збільшення використання азотних і фосфорних добрив у період з 1960 по 2000 роки та інтенсифікації обробітку ґрунту призвели до істотного виснаження природного потенціалу і родючості ґрунтів. При рекомендованих сьогодні методах внесення існуючих форм мінеральних добрив близько половини азотних і калійних, а також 70-80 відсотків фосфорних добрив втрачається в результаті процесів денітрифікації і вилужування нітратів, зв'язування поживних елементів у важкорозчинні форми, їх вимивання і видування.
Застосування добрив на тлі інтенсивного обробітку землі супроводжується істотними змінами функціональних властивостей ґрунту – розвивається ерозія, формується дефіцит мінеральних елементів.
Інтенсивна агротехніка спричиняє зменшення вмісту органічного вуглецю та азоту в ґрунтах. Спостерігається негативний баланс гумусу. За останні 100 років сумарне зменшення запасів гумусу досягло 30 – 50 відсотків. Щорічні втрати становлять від 0,5 до 2,5 т на гектар. Зниження родючості ґрунту спричиняє зменшення продуктивності сільськогосподарських культур. Для підвищення врожайності при відсутності органічних добрив (а вони практично не виробляються!), необхідний черговий виток підвищення доз мінеральних добрив. Це, у свою чергу, призводить до нового посилення деградації ґрунту. Ось таке порочне коло виходить.
У попередні десятиріччя широкого поширення набули інтенсивні, індустріальні та інші технології, які не завжди відповідають біології рослин. Вони не досить коректно вписуються у навколишнє середовище, а отримана продукція часом несе у собі негативні властивості. І, нарешті, її собівартість, а також енерговитрати часто істотно вищі. Так, за останні роки енергоємність продукції збільшилася у 3 – 5 разів при зовсім не адекватному збільшенні врожайності.
За сучасних соціально-економічних умов, які зумовили спад культури землеробства, багато полів перетворилися у резерватори збудників хвороб і шкідників. Сільське господарство стало одним з основних факторів негативного впливу на навколишнє середовище і продукційний потенціал культурних рослин. Тому необхідно вибрати стратегію переходу до альтернативних систем провадження сільського господарства, визначити екологічну й економічну складові впровадження екологічно орієнтованих систем сільського господарства і безпосередньо біологізації технологій.
Сутність біологізації технологій полягає у підвищенні продуктивності та адаптованості агроценозів за рахунок комплексу агрохімічних заходів – сівозмін, грунтозахисного обробітку землі, підтримання і розширення їх видового складу.
Відсутність в Україні законодавчої бази на виробництво органічної продукції обмежує офіційну участь нашої держави у цьому процесі. Ухвалення такого законодавства дозволило б істотно розширити і доходи його виробників. Не секрет, що вже багато років значна частка експортованої з країни продукції на Заході оцінюється як органічна, але при цьому держава і, зокрема, виробники зазнають необґрунтованих фінансових втрат. Важливо відзначити і те, що торгівля зерном та іншою рослинницькою продукцією за умов дефіцитного балансу елементів харчування (а саме таким він і є в абсолютній більшості випадків) фактично є торгівлею ґрунтовою родючістю, без амортизаційних відрахувань на її відновлення.
Узагальнюючи закордонний досвід органічного землеробства і застосування біопрепаратів, не можна не сказати про те, що в США виробляється понад 140 найменувань біоконтролюючих агентів і біопестицидів, у країнах Західної Європи – близько 100, навіть у Китаї – близько 80 і застосовують їх на площі близько 30 млн га, а в Україні їх у 10 – 15 разів менше. Такий бідний перелік зареєстрованих продуктів і недостатній обсяг проведених розрізнених досліджень в галузі створення біопрепаратів і екологічно чистих технологій вирощування сільськогосподарських культур вселяють мало надій на адекватну реалізацію технологій у виробництві. Всі ці проблеми промислового рослинництва можуть бути значною мірою розв’язано при широкомасштабному та ефективному використанні біозахисту.
Проте в Україні фактично немає серйозного промислового виробництва вітчизняних біопестицидів і біологічних контролюючих агентів. Невелика їхня кількість виробляється малими лабораторіями або цехами без належного контролю їхньої якості, біологічної ефективності та безпеки. Тому створення біопрепаратів і використання біометоду розвиваються стихійно.
Аналіз розвитку світового ринку біопестицидів та його прогноз свідчить про те, що найближчими роками наша область наводниться біопрепаратами західного виробництва, які не завжди адаптовані для місцевих умов. І впровадження біологічних технологій у нас відбуватиметься без врахування грунтово-кліматичних умов, як це часто відбувалося з інтенсивними технологіями. Тому цей напрямок повинен одержати ранг державної політики.
На завершення хочу відзначити, що в країні, та й у нашій області, причиною кризовості сільського господарства є не лише дефіцит капіталовкладень, але необґрунтовано низька наукомісткість агропромислового комплексу, зумовлена невиправдано малими масштабами наукових досліджень щодо екологізації та біологізації інтенсифікаційних процесів в аграрній галузі. Нехай відповідні органи дадуть відповідь: чи потрібні біопрепарати і біологічний захист рослин? Тому що, як говорив Бісмарк, «будь-яка політика краще за політику невизначеності».
