Сьогодні можна вважати утішним те, що держава почала предметніше піклуватися про інвалідів. І хай ще зроблено не так багато, як хотілося б, але кожен факт уваги до людей з обмеженими фізичними можливостями вселяє віру у те, що життя тих, хто потребує постійної підтримки суспільства, поступово поліпшуватиметься.
Мене дуже зворушила нелегка доля голови Балтської районної орга нізації інвалідів Надії Лєнц. Дванадцять років тому, внаслідок нещасного випадку, Надія стала інвалідом. Довелося їй маленьких дітей виховувати, не встаючи з ліжка. Лежачи на боці, Надія прала, прасувала, штопала, перешивала, в’язала. Адже це були 90-ті роки, коли по півроку не видавали зарплату. Діти завдяки тому, що їхній батько – учасник бойових дій, безкоштовно снідали і обі дали у дитячому садку, а ось спати інколи лягали без вечері. Пенсія матері ішла на ліки.
Були хвилини, коли від почуття власної безпомічності, безвиході, Надія вирішила піти з життя. І в цей час до кімнати вбігла, вся в сльозах, її донечка, яку хтось образив у дворі. Сльози дитини, незахищеність цієї маленької рідної людини, болем відгукнулася у материнському серці. Любов до дітей змусила відмовитися від нерозумного кроку. Прийшло рішення: «Все зроблю для того, щоб піднятися».
Прочитавши багато літератури про переломи хребта, Надія перетворила квартиру у спортзал. Завдяки постійним тренуванням їй вдалося зміцнити м’язи спини і рук. Вона змогла піднятися з ліжка і самостійно пересуватися у візку.
Нелегко було молодій, гарній жінці витримувати на собі співчутливі погляди оточення. Але вона гідно пройшла і це випробування жалістю. Переборовши страх безвиході, вона об’єднала навколо себе тих, кому потрібна була підтримка і увага близьких людей. Довела, що інвалід у візку – зовсім не людина другого сорту. Їй це вдалося завдяки силі духу, вірі у добро і тим хорошим людям, які зустрілися на її шляху.
Один з них – Сергій Андрійович Чумак – лідер інвалідного руху в Україні. Надія зустрілася з ним у м. Саки, де лікувалася у санаторії для інвалідів з порушеннями опорно-рухового апарату. Це Сергій Андрійович залучав її до спорту, допоміг стати сильною, навчив жити повноцінним життям, іти до людей з відкритою душею. І згодом вже самій допомагати тим, хто сам бореться зі своєю бідою. Іншій здоровій людині на двох міцних ногах, часто не під силу те, що робить Сергій Чумак, пересуваючись на візку. Мені теж доводилося зуст річатися з ним. Усміхнений, веселий. Душа будь-якої компанії. Бачили б ви, як він кружляє зі своєю партнеркою у вальсі… на візку! А вже якщо візьме до рук гітару та заспіває – забуваєш про всі свої проблеми! Пам’ятаю, коли я вперше почула Сергія, то експромтом написала вірші:
О, як він грав! Мені
здавалось, –
Його гітара говорила.
І наче в небо я здіймалась,
Неначе виростали крила.
Всі негаразди забувались.
Жила лиш музика єдина.
Це завдяки йому, Сергію, Надія стала дворазовим чемпіоном України із стрільби з пневматичної гвинтівки серед спортсменів з порушенням опорно-рухового апарату, срібним призером Кубка України з настільного тенісу. Вона займалася пауерліфтингом і була не одноразовим призером на обласних, всеукраїнських і міжнародних спартакіадах.
Але, мабуть, долі судилося послати Надії ще одне випробування. На початку жовтня 2007 року сталася біда. І знову той самий страшний діагноз: повторний компресорний осколочний перелом хребта з забиттям спинного мозку. В Одеській обласній лікарні сказали: «Потрібно ставити дорогу пластинку, якщо є гроші – лягайте на операцію, а ні – у корсет і в ЦРЛ».
Але де взяти великі гроші інваліду-колясочнику? З цією проблемою у нас стикаються багато людей. Ось і Надія запитала себе: «Що робити, якщо грошей немає, продати немає що, а жити хочеться?» Надія все-таки лягла в лікарню, її не полишала надія на те, що добрі люди їй допоможуть. Приймала лікування, але операцію їй не робили. Вона лежала, намагаючись не ворушитися, щоб осколки, як попередили лікарі, не пошкодили кістковий мозок. Лежала і розуміла, що врятувати її може лише диво. Так минуло два тижні.
Першими на Надіїну біду відгукнулися її земляки, Балтська міська і районна влада, Полтавська і Донецька обласні організації інвалідів, голова Кіровоградської обласної організації Національної асамблеї інвалідів України. Але грошей на операцію все-таки не вистачало. І раптом – дзвінок від народного депутата України, голови Національної асамблеї інвалідів України В.М. Сушкевича: «Надійко, завтра оперуватимуть». Потім були дзвінки від голови Всеукраїнської організації інвалідів «Спілка організацій інвалідів України» В.В. Назаренка, Всеукраїнської спілки громадських організацій «Конфедерація громадських організацій інвалідів України», обласного управління праці і соціальної політики. Люди не залишили Надію віч-на-віч своєю бідою. Адже не марно кажуть, що друзі пізнаються у біді. А друзів за роки хвороби у Надії з’явилося багато. Та й як могло бути інакше? Адже Надія так багато свого особистого часу приділяла громадській роботі. Старалася сама морально і матеріально підтримувати тих, хто цього потребує.
Операція позаду. Сьогодні Надія проходить лікування у санаторії. Вона від щирого серця дякує всім, хто не залишився байдужим до її біди, хто подав їй руку допомоги. Попереду у неї складний шлях реабілітації. Але Надія сповнена надії на краще, впевнена у тому, що згуртувавшись, люди стають сильнішими у сто разів. І тоді їм до снаги будь-які труднощі.
«Боротися й шукати, знайти і не здаватися» - життєве кредо цієї надзвичайної жінки.
Щасти тобі, Надіє.
