Вкотре за один день проглянуло сонце. Справді, таки весніє. Тепло сьогодні і в душах людей. За щасливим збігом їду в одну родину, яка вже відсвяткувала сімдесят років подружнього життя.
На подвір’ї Вдовиченків зустрічаємо дочку Віру. Вона вже пенсіонерка, її діти мають свої оселі, сім’ї. Зайшла допомогти стареньким неньці й татові. Привітна посмішка, просто: «Заходьте, будь ласка, до хати». І ось ми вже в кімнаті, де мешкають Микита Іванович та Марія Федотівна.
– Добридень. Гостей не чекали? – звертаюся до господарів.
– А ми завжди раді добрим людям, – ледь посміхнувшись, каже Марія Федотівна. І одразу ж додає. – Зачекайте, піду руки помию, щойно вугілля пересівала. Дивлячись, як проворненько 87-річна жінка «побігла» на кухню, по-доброму заздрю. Микита Іванович сидить біля столу і уважно слухає нашу балачку. Іноді киває головою. Вставляє одне-два слова. Йому важко говорити після перенесеного інсульту.
На запитання, як познайомились, чи довго залицявся Микита Іванович, Марія Федотівна каже:
– Навіщо нам було знайомитися, адже ми жили на одному кутку. А залицяння ніякого й не було. Просто прийшов до нас і запитав: «Можна я пришлю до тебе старостів?» Я й погодилась. Любов, приязнь, взаємоповага вже прийшли з роками. Хоча тоді ми не дуже про таке й думали. Обоє були сиротами. Зазнали голоду, холоду, нестатків. Пам’ятаю, як в 33-му ходила з татом та старшим братом на поле шарувати, бо там давали в обід куліш, а ввечері, хто виконав норму, ще додавали шматочок хліба. Мені тоді було лише дванадцять років. Тож татко з братом допомагали, щоб і я впоралася з нормою. Зароблений хліб несли додому, щоб дати мамі та іншим членам родини. Одного разу по дорозі додому я з’їла свій хлібчик. Здавалось, що кусала по такій малесенькій крихітці, а його не стало. За це мене вдома покарали. Коли всі сіли їсти куліш, мене поставили в куток.
Не легше було й тоді, коли побрались. Адже у 1943 році Микиту Івановича забрали на війну, а Марія Федотівна залишилася з двома малолітніми дітками, а через пару місяців народилось третє дитя.
– Покину, бувало, немовля в хаті, обкладу ковдрами, щоб не впало з ліжка, і йду в ліс по дрова. Тоді сама собі ставила норму – приносити по дві в’язанки хмизу вдень, аби взимку було чим в хаті напалити. Коли ж трохи підросла дитина, дали норму. Ото шаруємо аж під іншим селом. Вдень жінки сідають обідати, а я біжу додому, щоб дитину погодувати.
В серпні 1945-го повернувся з війни Микита Іванович зранений, але живий. За своє життя встиг напрацюватись мулярем, теслею, а вже перед самою пенсією, як інваліда першої групи ВВВ, перевели в пожежну частину колгоспу. Марія Іванівна все життя пропрацювала нормовичкою. А ще подружжя Вдовиченків виростили п’ятьох дочок та двох синів. Нині у них є 16 онуків, 24 правнуки та два праправнуки.
Коли святкували 70-річний ювілей, тільки своїх рідних було понад 70 душ.
– Нинішнє весілля було значно кращим, заможнішим і веселішим, ніж у юності, – розповідає Марія Федотівна. – Тоді ми просто розписалися, в хаті повечеряли з найрінідшими. Ото й усе весілля. Я була в спідничці й кофтинці, з-під якої визирала обстряпана сорочка. Щоб її не було видно, заколола шпилькою.
Дуже бідні були тоді молоді Вдовиченки, та багаті душею. Щедрі на добро та ласку.
– Звичайно, за все життя багато чого було. Іноді й сварилися, але швидко мирилися. Головне, що ми не пам’ятали зла, – згадує жінка. – Дітей навчали бути добрими, працьовитими і, головне, нічого не брати чужого. За цими батьківськими настановами й живуть всі нащадки їхньої великої родини.
На столі лежить стосик газет, а на другому, як і належить – на хустині, розкритий «Псалтир». Марія Федотівна читає за рідних та знайомих. Духовність для цієї жінки насамперед. Але не цурається вона ще й фізичної роботи. Їсти варить, миє посуд, курочкам їсти дає.
– А влітку, – каже, – ще й трохи в городі шарувала.
Після всього сказаного, ніби підбиваючи підсумок, в якійсь глибокій задумі промовляє:
– І де ті роки взялись? Ніби за один день все промайнуло!
