Пам’ятаєте чудовий радянський фільм «Через 20 років»? Головну роль багатодітної матері у ньому зіграла Наталя Гундарева. Колишні однокласники героїні зустрілися через 20 років і запитали, хто вона за професією, і жінка відповіла просто і значущо: «Я – мати».
Долю героїні фільму повторила мешканка міста Рені Галина Талимівна Некрасова, з тією лише різницею, що в неї із чоловіком Юрієм Федоровичем не десятеро, а дванадцятеро дітей. Вона стала переможницею обласного конкурсу «Жінка року» у номінації «Материнство».
Після закінчення школи Галина вирішила піти працювати. Сім’я була багатодітною – їх було шестеро сестер та братів, потрібна була допомога матеріально. Влаштувалася у Ренійському порту комірницею на третьому вантажному районі. Кмітлива та працелюбна дівчина легко прижилася у колективі, а чоловіча його половина зазнала цілком зрозумілого природного хвилювання від її чарівності, юної краси та погляду виразних, світлих очей, що світяться добротою і ніжністю. Про таку наречену мріяло багато хлопців. Але її серце підкорив той самий, єдиний на усе життя молодий моряк Юрій Некрасов. Галина прихильно прийняла його залицяння і у свої дев’ятнадцять років із радістю відповіла згодою на пропозицію руки та серця.
Юній, сліпучо гарній нареченій та гідному її нареченому, як прийнято у нас га весіллях, бажали і злагоди, і любові, і діток побільше. І ось після головної події, яка поєднала їхні серця, промайнуло вже 28 років. Через усі ці роки вони пронесли любов та вірність, взаєморозуміння і повагу один до одного. Вона взяла на себе турботу про дітей, а він про матеріальне забезпечення сім’ї. Вона зуміла реалізуватися як чудова мати, яка гордо несе високе звання матері-героїні, а він став батьком – кращого не знайдеш. У цій чудовій сімейній атмосфері один за одним народжувалися діти – 12 бажаних та дуже любих діток. І жоден із маленьких Некрасових не обійдений увагою та турботою, для усіх широко відкриті серця їхніх чудових батьків. Їх порівняно невеличкий будинок розташований не біля самої огорожі, як більшість у Рені, а трохи далі, у глибині двору. До нього веде доріжка, по обидва її боки розбито квітники.
– Дуже люблю квіти, – говорить господиня будинку Галина Талимівна. – Мені подобається, коли вони ростуть біля дому. Увійдеш у двір і з задоволенням вдихаєш їхній аромат, милуєшся їхньою красою та відчуваєш приплив сил, начебто щось піднесене та радісне наповнює душу. Квіти, як і діти, не дають зачерствіти у сірих та одноманітних буднях.
У цих словах – її тонка поетична натура. Окрім квітів, вона дуже любить вірші, у молодості сама пробувала їх писати, у римованих рядках прагнула висловити почуття, які її сповнювали. Потім вірші замінили діти – її кращі твори. Першим народився хлопчик вже через рік після весілля. Галина назвала його найдорожчим та найулюбленішим ім’ям – Юрій. Потім з’явилися дівчатка – Олеся, Людмила, Діана, Ілона. Їй не було ще й тридцяти, а вже – п’ятеро дітей. Багато людей сприймали це, м’яко кажучи, неадекватно, не розуміли її. Пам’ятається, одна із сусідок по палаті у пологовому будинку, не приховуючи свого осуду, сказала:
– Що так і будеш народжувати, а годувати хто їй буде? Держава?
– Моїх дітей буде годувати Бог, – спокійно відповіла багатодітна матір. І, помовчавши, додала: – У них є батьки, які про них потурбуються. Ми із чоловіком на державу не розраховуємо.
Відверто кажучи, спочатку їй було трохи страшнувато. Чи вистачить на усіх сил, любові та тепла, чи зможе забезпечити їх так, щоб вони не зазнавали скрути, щоб виросли гідними людьми? Але потім зрозуміла, що діти – це не страх, а велика радість.
Для кожного із дванадцяти у її серці є місце. У цій сім’ї немає улюблених та недолюблених. Щоправда, одному усе ж таки дісталося більше за усіх уваги та турботи. Юліан народився одинадцятим і був дуже слабеньким, ріс хворобливим. Навіть із двійнятками Еліною та Елоном не так було важко, як з ним. Але Галина готова була віддати усе, тільки б не втратити цієї дитини. Саме з ним вона провела найбільше безсонних ночей, саме його найбільше не спускала з рук, і, як сама зізнається, найбільше балувала. І все ж таки виходила його завдяки своїм знанням, багатому материнському досвіду, але найбільше – материнській любові. Зараз йому шість років!
Найстарший вже дорослий, мешкає окремо, але вона вважає, що й сьогодні він потребує материнської уваги не менше, а можливо, навіть більше, аніж малюки. Вона й дня не може прожити, щоб не побачити його, не поспілкуватися з ним. Старша донька вже сама виховує первістка. Галина Талимівна розуміє, як їй тяжко, як їй необхідна допомога. Але вона вважає неправильним, коли деякі батьки, начебто з добрих міркувань, беруть на себе усі турботи щодо виховання онуків. За її переконанням, тільки тоді молода жінка може відбутися як матір, якщо навчиться сама поратися зі щоденними турботами, забезпечувати належний догляд за дитиною. Тільки тоді може виникнути між матір’ю та її дитиною найміцніше та найнадійніше почуття прихильності, яке не притупляється з роками. І тому вона щедро ділиться із донькою порадами, багатим материнським досвідом, як свого часу робила її мати, не перекладаючи на свої плечі батьківських функцій.
Свого часу материна наука їй дуже допомогла. Вона навчилася усе встигати – і за дітьми доглядати, й будинок у порядку утримувати, і вчасно годувати сім’ю, й город обробляти, і квіти вирощувати. А коли діти один за другим пішли до школи, слідкувати за тим, щоб уроки робили на совість.
У третій школі, в якій навчаються Некрасови, про цю сім’ю найкращі відгуки. Їхні діти добре виховані, приходять до школи завжди охайними, підготовленими до уроків. Тут пам’ятають, що старший Юрій закінчив школу майже із усіма відмінними оцінками, а дві його молодші сестри Олеся та Людмила – із золотими медалями. Емануїл навчається у шостому класі, відмінно встигає з усіх предметів, йому не потрібний контроль у навчанні, він відрізняється кмітливістю, усе схоплює, як кажуть, на льоту. Решта учнів теж не підводять. Зараз матері вже старші діти допомагають контролювати навчання молодших. У сім’ї заведено так, що усі мають виручати один одного. У кожного свої обов’язки і один спільний – допомагати матері.
Коли лютий порадував весняним теплом, Галина Талимівна разом із дітьми вийшла наводити порядок на присадибній ділянці. Кожному знайшлася робота відповідна.
– Планую навколо усієї ділянки посадити ягідні кущі, вони будуть живою огорожею, – ділиться планами Галина. – І обов’язково розведу нові сорти квітів, щоб їх ще більше було у дворі. Змайструємо із дітьми альтанку, викладемо доріжки. Я люблю землею займатися.
Вона й дітям намагається прищепити любов до землі, до праці. Вважає, що людина не повинна рости безтурботною, у тепличних умовах. Дитину з пелюшок треба готувати до самостійного життя, тоді вона зможе знайти гідне місце в ньому. Навіть не помітила, як старші діти почали виходити на власний життєвий шлях. Юрій і Діана пішли стежкою батька, одержавши морські спеціальності. Люда закінчила факультет англійської мови у педінституті, стала вчителькою. Олеся, Ілона та Аліна заочно навчаються у Ренійському інституті Дніпропетровського університету економіки та права.
– Наші двійнята вже визначилися із майбутніми професіями, – розповідає Галина. – Еліна полюбляє малювати і збирається стати художницею. Просить, щоб їй купили фарби, пензлі. Елон у нас такий вдумливий, посидючий, небагатослівний. Заявив, що стане програмістом. Мені подобається, що вони так рано поставили перед собою мету. Це дуже важливо, коли дитина знає, чого хоче від життя.
Некрасови вважають, що їхнє завдання – не тільки народжувати та ростити дітей, але й добре виховати їх, вивчити. Це дається ой як непросто. Але заради цього працює глава сім’ї, йдучи у плавання й надовго відриваючись від сім’ї, заради цього працює і вона, не покладаючи рук, не даючи собі розслабитися. Вони з чоловіком ніколи не намагалися перекласти турботу про дітей на чужі плечі, нічого не вимагали від держави. Їм завжди допомагали й продовжують допомагати родичі. Усі її брати та сестри поїхали за кордон. Кличуть і її, гарантують їм краще життя там.
– Вони надсилають диски із записами їхнього облаштованого побуту, цивілізованого життя, – розповідає Галина Талимівна. – Раніше я їх дивилася по декілька разів, шукала у своєму серці відгук, мить, яка може викликати в мені бажання поїхати до них. І не знаходила. Зараз вже твердо знаю, що ніколи не погоджуся залишити батьківщину.
Усе своє життя Г.Т. Некрасова присвятила дітям і ніколи про це не пожалкувала. Вона дякує Богу за те, що дав їй дванадцятеро діток. Страшно подумати, що хтось із них міг не народитися. Звичайно, неймовірно важко доводиться їх піднімати. Часом стомлюється до знемоги. Але милі дитячі личка, їхній щебет та сміхотливі очі допомагають відновлювати сили. Тому й сьогодні риси її обличчя не втратили привабливості, очі світяться натхненним світлом, і виглядає вона набагато молодшою за свої роки.
– Коли дитина обіймає своїми рученятами і говорить: «Мамо! Як я тебе люблю», можна забути про усе – і про втому, й про матеріальні проблеми, і про якісь неприємності. Напевно, аналогічні почуття відчував чоловік, коли, прощаючись із ним перед його черговим рейсом, наймолодша наша донька, трирічна Евеліна, сказала так зворушливо: «Тату, я буду на тебе чекати», – із хвилюванням сказала Галина Талимівна.
Ці слова, сказані із дитячою безпосередністю та щирістю, вона сприймає як нагороду за її самовіддане материнство, за їхню батьківську самопожертву, терпіння та життєву мудрість.
