У визволенні європейських країн від фашизму брало участь близько семи мільйонів радянських воїнів, зокрема й Сафроній Захарович Попов – батько нашого земляка Анатолія Сафроновича Попова. У День Перемоги Анатолій Сафронович піднімає фронтові сто грамів і тихо говорить: «Тату, ти чесно виконав інтернаціональний обов’язок. Нехай угорська земля буде тобі пухом. Царство тобі Небесне!».
Якось я зустрів Анатолія Сафроновича, він і говорить:
– Уявіть, Миколо Григоровичу, їду з онуком Денисом на могилу батька до Угорщини. Приїду – розповім.
Його слова мене зацікавили. А коли він приїхав, ми поговорили.
– Анатолію Сафроновичу, що підштовхнуло вас до пошуку батька? Адже ви його і в очі не бачили...
– Напевно, поклик крові. Я знав, що батько загинув в Угорщині, тільки не відомо було, де. Все ж таки, я вирішив знайти його могилу. Звичайно, якби не допомога з боку Міністерств оборони СРСР і Угорщини, так би й залишилося таємницею, де батько загинув. Працівники цих Міністерств підняли архіви... Вони повідомили мені, що батько загинув 18 грудня 1944 року.
В останньому листі батько написав, що їхня частина веде важкі бої під Будапештом, у місті Польгарді. Лист-відповідь мами не дійшов до батька, повернувся. І тільки через багато років, на численні запити мама одержала суху відповідь, яка нічого не говорила: «пропав безвісти...». Таке формулювання може означати все: полон, дезертирство, закопаний похоронною командою в кулю Земну. І таке бувало...
– Тому я й не міг заспокоїтися, – далі розповідав Анатолій Сафронович, – тривожила думка: де мій батько пролив кров, де лежить у сирій землі? Тридцять п'ять років шукав батька, хотів побувати на його могилі. Куди тільки не писав, звідусіль відповідь: «У списках немає». Нарешті, мої клопоти увінчалися успіхом – з Міністерства оборони СРСР повідомили: «Ваш батько, Сафроній Захарович Попов, похований в Угорщині, у м. Польгарді».
І от Анатолій Сафронович зібрався в дорогу, їхав поїздом, автомашинами і думав про героїчну долю батька, який загинув за визволення угорського народу від фашизму. Він не раз дивився смерті в очі, і на чужій землі німецька куля знайшла його. У Пам'ятній книзі загиблих син прочитав: Сафроній Захарович Попов.
І ніби побачив він батька – у потертій гімнастерці, кирзових чоботях. І ніби почув: «Толю, коли ж ти встиг постаріти?». На його молодому обличчі – радість від зустрічі із сином і сльози на очах. «Тату, скільки років минуло, а ти все такий же молодий...» «Так, синку, ті, хто загинули за Батьківщину, за визволення Європи від фашизму, лежать у землі молодими. Толю, а хто цей хлопчик, поруч із тобою?» «Це твій правнук Денис».
– Підсумовуючи свої враження від зустрічі з угорськими друзями, – завершив свою розповідь Анатолій Сафронович, – хочу висловити синівську вдячність мерові міста Польгарді Іштвану Ворбелу і його адміністрації. Дякую за їхню турботу про збереження братських могил і пам'ятників загиблим при визволенні Угорщини.
