«Ветерани – народ молодий» – ці слова з відомої пісні зринули в пам’яті при зустрічі з Володимиром Васильовичем Дабіжою. Учасник бойових дій, інвалід Великої Вітчизняної війни сповнений сьогодні оптимізму і віри в добро. Та й все його життя спрямоване на добрі діла, на благо іншим. І це – не просто пафосні слова, це – обраний ветераном шлях благодійництва. Чуже горе він сприймає, як власне, і допомагає долати його людям, які потрапили у скрутне становище.
Переживши голодомори і воєнне лихоліття, колишній фронтовик прагне бути корисним людям. І не задля слави, просто, – це є покликом душі ветерана. Його шлях фронтовика такий же героїчний, як і подвиг радянського народу у тій жорстокій борні з фашизмом. Фронтові дороги захисника Вітчизни пролягли з першого дня війни аж до переможного салюту над Берліном. Його біографія наповнена трагічними і світлими сторінками народу, котрий своїми ратними і звитяжними подвигами писав історію визволення і повоєнного становлення країни. Частенько на прохання доньки Клавдії Володимирівни ветеран повертає у спогадах до босоногого дитинства, до юності у постолах і пофарбованих горіховою фарбою штанях. Згадує свій перший костюм, який спромігся купити вже по війні. Війна пролягла буремною сторінкою у житті, поділила його на «до» і «після»…
Скільки Володимир Васильович себе пам’ятає – все у роботі, на полі, орав землю-матінку і волами, і коровами, і кіньми, і трактором. А годувальниця, скроплена селянським потом, віддячувала щедрими врожаями. Працелюбність хлібороба неодноразово відзначалась на всіх рівнях. Та й обійстя, де проживає ветеран, впорядковане справжнім господарем, надовго, на віки. Бо ще тоді, коли будували дім, мріяли, що лунатиме тут щебет онуків і правнуків, коли купували автомобіль, знову ж таки дбали про них. Працювали не за гроші, а на совість все ж з тією думкою про добре ім’я для нащадків родини Дабіжів. Але склалось так, що онуки і правнуки живуть далеко і приїжджають до дідуся тільки на свята та на канікули. Зате разом з батьком проживає донька Клавдія з чоловіком Сергієм Анатолійовичем. Вони переїхали з Кишинева доглядати батька. Тож надвечір’я ветерана затишне і тепле. Тим більше, що діти розуміють батька, підтримують його прагнення допомагати іншим, словом, в усьому солідарні зі старійшиною роду.
У свої 90 років ветеран сповнений оптимізму. Йому не байдуже, що відбувається навколо. Цікавиться політикою, економікою як країни в цілому, так і району зокрема. Приємно було почути, що ветеран вже багато років черпає новини зі шпальт районної газети «Вісті Кодимщини», «Одеських вістей», переживає за долю села, дбає про відродження його духовності. Зокрема прагне втілити в життя задум одного з керівників Тимківського колгоспу Олександра Тимофійовича Кіпера – побудувати у селі церкву. Каже, що прагне цього так само, як хоче жити. Ходив по селу від хати до хати, збирав кошти на будівництво сільського храму. Долучилась до цієї акції і сільський голова Людмила Володимирівна Крисюн, і отець Вадим, і більшість прихожан. У велелюдних місцях розставлено жертовні скриньки і люди села роблять свій посильний внесок у добру справу, та так, що вже нинішньої весни планується побудувати стіни храму.
Отримуючи пенсію, Володимир Васильович обов’язково виділяє певну суму на благодійницькі цілі: у Фонд миру, Чорнобильський фонд, на будівництво Тимківської церкви, постраждалим від повені, людям з обмеженими фізичними можливостями, про яких дізнається зі шпальт районки, та на інші потреби. Благодійництво є критерієм його життя, джерелом людяності, що стимулює жагу до життя.
