ПРИЇЗДІТЬ ДО МАТЕРІВ БЕЗ ТЕЛЕГРАМ
Дивлячись на її гарне обличчя, ніколи не скажеш, що вона – мати двох синів, старшому з яких пішов чотирнадцятий рік. Ну, ніби старшокласниця! Хоча школа – такий яскравий промінчик у її житті – залишилася тепер вже у далекому 1987 році. На 20-річчя випуску, звичайно ж, однокласники зібралися, і деяких – на жаль! впізнати було важко: позбиткувалася над ними нелегка доля. Ольга Федоренко вважає себе, як вона говорить, «загалом щасливою». І це вона визначає за мікрокліматом у своїй сім’ї. Створювати його наполегливо навчала її мати – Раїса Іванівна, колишня тепер вже вихователька дитячого садка із 30-річним стажем. Вона завжди говорила: «Недобре чоловічу гідність та гордість пригнічувати. Добром це не закінчиться». Та перед Ольгою ніколи у тому необхідності й не виникало. Хоча побралися вони із Юрієм – хлопцем із Кривого Рогу, що називається, експромтом: декілька зустрічей, решта – листування. Але ніхто з них за прожиті спільно 14 років не пожалкував. Більше того, вважають свій шлюб вдалим.
Ні, Ольга явно мудрість подружніх стосунків перейняла від матері, то ж усілякого роду життєві труднощі їхньої фортеці не похитнули. А було їх достатньо. Працювала після педучилища у дитячому садку – скоротили. Рік такий – 1999-й – повсюдних скорочень, ліквідацій, закриттів – у країні був. Влаштуватися у той час на роботу – будь-яку! – за щастя було. Запропонували пошту розносити – погодилася не розмірковуючи. І навіть встигла стати «Міс Поштою» у відповідальному обласному конкурсі. Про це й пам’ять є – приз за перемогу: срібна монета у 32 грами. Але знову невезіння – скорочення у вузлі зв’язку, й знайома дорога на біржу праці знову повела. Юрій розповідає:
– Бачу – страждає, а виду не подає. На кухні возиться, готує здобу усіляку, вона в нас у цьому велика майстриня, й радіє, дивлячись, як ми її пиріжки куштуємо. Ніколи ні на що на скаржилася. А якось приходить – вся дуже задоволена така. Виявляється, із успіхом, краще за решту претендентів, здала тести на право працювати у відділенні «Приват Банку». Там і досі працює касиром-операціоністом. Впадати у відчай ніколи не треба, – життєвий принцип Ольги. Головне, бути впевненим: усе буде гаразд.
Для Ольги сім’я – усе, чому присвячує вона кожний свій день. І для неї це – не навантаження, а радість. Владик – старший син – вдався у свою матір. Теж романтик, дуже полюбляє читати. Йому й дарують на дні народження енциклопедії, а фотокартка – як одного із активних читачів – на стенді у районній бібліотеці. Хлопчик розсудливий, матір він не лише любить, звертається до неї не інакше як на «Ви».
– І звідки це в нього? – дивується Ольга. – Я ж до матері своєї так не звертаюся.
А молодший син непосидющий. Ольга сміється: народжувала, коли на весь пологовий будинок одна була. Чекали із Юрієм взагалі-то доньку, й пелюшок одежинок усіляких накупили рожевих. Але на світ Божий з’явився горластий малюк, і назвали його Сашком.
– Жодної хвилини спокійно не полежить, – згадує бабуся. – Усі гадали, в кого він такий?
А я так думаю – в Ольгу. Вона – натхненник і організатор усіх творчих планів сім’ї. Юра – швидше добросовісний виконавець. Влітку о другій годині ночі швиденько зібралися, закинули до багажника машини намет, риболовні снасті – і на Татарбунарське водосховище. І відпочинуть, й юшки царської із димком досита наїдяться. А часто – і на море, у Кілійське Приморське, туди – ближче.
Та Ольга взагалі легка на підйом. Із урахуванням її різнобічних якостей та інтересів і запропонували їй брати участь у шоу-конкурсі «Бізнес Леді». Виграла, щоправда, інша конкурсантка. Але яким тонким був її гумор, який прояв волі до перемоги, які екзотичні приготовлені нею страви, що вмить з’їли потім за спільним столом усі разом з шановним журі винятково у чоловічому складі.
– Я справді люблю готувати й намагаюся робити це швидко.
Інколи, говорить, такий стіл у будній день накрию – сама дивуюся. Прошарок ананасів, зверху майонез із часничком, потім – тертий сир, присипати усе це зернятками гранату й салат готовий. Та який смачний!
Ольга сміється, а мені згадується, із якою проникливістю читала вона на сцені вірш про матір. У залі плакали. Були там такі рядки: «…пока у вас есть мамы, приезжайте к ним без телеграмм».
– Матір для мене найголовніша у світі людина, – і раптом у неї сяйнула думка. – Ось чому мої хлопчики до мене на «Ви». Вони це теж зрозуміли. Я щаслива. Справді.
Таїсія БАРАНОВА, власкор «Одеських вістей», м. Арциз
ПОДРУГИ
Наталю Іванівну Висоцьку та Світлану Арсентіївну Стукаленко познайомила школа. Давненько те було, але дружба, зароджена за партою, не переривалась ні на рік. Нині обидві стали шанованими мешканками селища. У цих жінок дуже багато спільного. Найперше те, що в них трудовий стаж сягає за тридцять років на одному місці. Світлана Арсентіївна увесь цей час пропрацювала в бібліотеці. Двадцять з них директором, а Наталя Іванівна – головним бухгалтером у ВУЖКН.
Багато змінилося за десятиліття. Незмінним залишилось щире спілкування. Єдине, що мінялось, це теми їхніх розмов. Спочатку обговорювали питання вибору професій, раділи, що стали студентками. В юності ділились своїми дівочими таємницями, мріяли про суджених. А тепер… Найчастіше розмови про онуків. Коли заходить мова про них, молоді бабусі, забувають про все. В обох тоді знаходиться стільки цікавих моментів, фактів та історій з життя найдорожчих, наймиліших онучат.
Світлані Арсентіївні та Наталі Іванівні пощастило з чоловіками. Чоловіки схвально сприйняли їхню дружбу. Й самі стали приятелями. Зручніше дружити сім’ями. Разом відзначають дні народження, сімейні свята, відпочивають на природі.
Інколи подруги переглядають старі альбоми, згадуючи дитинство, юність. Ну й обов’язково показують нові фотознімки своїх діток, онучат.
Якось Світлана Арсентіївна брала участь в конкурсі «Я і моя бабуся». Виступ цієї пари був дуже схвально сприйнятий залом. Маленька Світланка, яку, до речі, назвали в честь бабусі, була на висоті, а бабуся взагалі багатьох вразила тим, що майже весь свій виступ розцяцькувала власними віршами.
Не меншою втіхою для Наталі Іванівни є її онучок Богданчик. Бабуся дуже радіє, коли випадає нагода поспілкуватися з ним. Хоча це буває не так-то часто, оскільки її діти, як і у Світлани Арсентіївни, живуть в Одесі.
Звичайно, не тільки радісними новинами обмінюються жінки, не тільки спогадами наповнюються їхні зустрічі. Коли в когось трапляється якесь лихо чи просто потрібна допомога, вони одразу ж поспішають на виручку.
На те вона й дружба. Справжня, перевірена роками, всілякими випробуваннями, загартована і незламна. Тим вона й дорога.
Лариса ПІВТОРАК, власкор «Одеських вістей», Савранський район
