Тема та сама – музика і час. Цього разу нашим провідником у Срібне століття російської культури був Сергій Прокоф’єв. Вся програма чергового концерту Національного одеського філармонічного оркестру була присвячена його творчості. За диригентським пультом цього разу був Ігор Шаврук.
Сергій Прокоф’єв помер в один день зі Сталіним. А у 1921 році в паризьких газетах глузливо писали: «Коли донька динозавра закінчувала консерваторію, у її репертуарі був Прокоф’єв». Або: «Це не музика, а звуковий сталевий трест!» Одне слово – футурист. До речі, Маяковському дуже подобалося! Він говорив: «Музика Сергія Сергійовича пестить найніжніші нерви Володимира Володимировича». Російський авангард у цей час був фактичним завершенням Срібного століття – і енергетичні імпульси цієї епохи, що завершувалася, ще спалахували в творах авторів, які залишилися за кордоном, так само як і тих, хто, як Прокоф’єв, повернувся до радянської Росії.
У першому відділенні прозвучав концерт № 2 для скрипки з оркестром соль-мінор, солірував лауреат міжнародних конкурсів Євген Кострицький (Україна – Велика Британія). Чи то грав він не дуже яскраво і заразливо, чи то сам композитор не дуже багато вклав у свій твір, складаючи його уривками під час гастрольних поїздок, – але концерт не справив дуже велике враження. Написаний у 1935 році – тридцять сьомий незабаром. Але жодних відгуків часу! Просто смачна, пряна музика, виготовлена за найкращими рецептами, зокрема, й французькими (у якомусь епізоді примарився Равель), чудовий мелодизм, місцями майже балет...
Щойно завершено балет «Ромео та Джульєта» – музикантам оркестру він дуже не сподобався, і вони говорили уїдливо: «Немає повесті сумнішої на світі, ніж музика Прокоф’єва в балеті». Зараз балет – класика, і його музика здається звичною, зрозумілою, хрестоматійною. Зрозуміла і мова скрипкового концерту. Ось тільки думаєш: яка величезна формальна майстерність, яке вміння створювати тріпотливу у повітрі, прозору музичну тканину, що дуже ніжно тішить слух, – але навіщо? Ось це і є формалізм: вміння говорити – і нічого серйозного не сказати. А не те, за що влада лаяла Шостаковича.
Але виконана в другому відділенні симфонія № 3 просто приголомшила своєю величчю, кипінням пристрастей, вражаючою оркестровкою і неймовірною потужністю оркестру. Музика до опери «Вогненний янгол» за однойменним романом Валерія Брюсова (до речі, нещодавно вона, нарешті, зазвучала з Московської оперної сцени – як водиться, із запрошеним закордонним маестро, який зовсім нічого не зрозумів ані в Прокоф’єві, ані в Брюсові), яка так і не була поставлена, стала матеріалом для симфонії. І хоча Прокоф’єв стверджував, що це самостійний симфонічний твір, що живе за законами інструментальної музики, від асоціацій з оперою ми ніяк не можемо позбутися. Дуже щільне музичне полотно, важке, я б сказав, надмірне...
І тут я мимоволі замислююся над, безсумнівно, театральною природою культури Срібного століття. Панував театр. Станіславський, Мейєрхольд, пізніше Вахтангов. Опера, особливо балет (російські сезони Дягілева в Парижі). І у Прокоф’єва – безліч опер та балетів, і один з його балетів – відбувався у Дягілева. А найкращі художники, які створили об’єднання «Світ мистецтва», Бенуа і Добужинський, – малюють грандіозні, дивовижні декорації. І всіх їх, артистів, художників, музикантів, поєднує головне: вони – естети. Вони – жерці Краси! Краси величної, і в той же час гострої, пряної, з дуже вишуканим і своєрідним смаком, розрахованим на любителя (так люблять, скажімо, французький сир із зеленою цвіллю).
В естетстві присутнє і безсумнівне служіння Мистецтву з великої літери, і якась моральна двозначність. Цей душок гнилизни і був названий трохи принизливою кличкою «декаданс». Брюсов – декадент безсумнівний! Відоме його віршоване гасло: «Хочу, чтоб всюду плавала свободная ладья. И Господа, и Дьявола хочу прославить я». Пасажир «вільного човна» – він і в літературній критиці був «плюралістом», тобто прихильником того, що існує лише безліч думок, а єдиної істини – немає. Чи не правда, все дуже схоже на наше сьогодення? Так само, як і абсолютизований принцип гри. Микола Євреінов назвав свою книгу про театральне мистецтво «Театр для себе». Як характерно! Вся поведінка Брюсова – театр для себе, гра, розіграш, маскарад, лицедійство. І із цього – парадоксальним чином створиться канва його справжнього життя. Через бажання пограти, подражнити – відбиває в Андрія Бєлого Ніну Петровську (біснувату героїню майбутнього «Вогненного янгола», якій дасть ім’я Рената). А потім заманеться побачити, що із всієї цієї кепської гри вийде, щоб згодом життєві події перетворити на сюжет ще не написаного роману. Ось який насправді декадентський сюжет стоїть за романом Брюсова, що став канвою для цієї музики! Гра перетворюється на життя, а життя – усього лише привід для твору мистецтва...
А музика – вражаюча! І неймовірний драматизм, і в той же час дивовижна вишуканість, пишність, декоративність... Турбота про форму (про її обробку, декоративну виразність), що, зрештою, стає домінуючою – типова риса усілякого естетства. Але при цьому – перед нами, звичайно ж, диво. Та висота художності, від якої завмирає серце. І гуркіт фіналу, – перед яким мерхне потужність будь-якої рок-музики! У Шаврука – вийшло! Мені здалося навіть, що за енергетикою – це сильніше навіть за варварську «Весну священну» Ігоря Стравінського. У цьому гуркоті – і зникає в безодні російської революції дуже вишукане, витончене, але, на жаль, непоправно двозначне російське Срібне століття. Не можна молитися одночасно і Богові, і дияволові – рано чи пізно провалюєшся в пекло.
Написав все це – і подумав: як цей декаданс, ця відносність всіх цінностей, ця двозначна посмішка на обличчі і тонкий холодок іронії, – як все це схоже на день сьогоднішній! Тільки за тим декадансом стояла ще велика і жива культура, а за нинішнім – поінформованість вихованого телевізором і комп’ютером напівдикуна. У тому небі – ще літали янголи. У нашому – ракети.
