«Где там служить! Прихожане по городам разбежались, сокровища ищут.
- Заметьте – свои сокровища! Свои!
- Мне неизвестно – чьи, а только ищут».
И. Ильф и Е. Петров «12 стульев»
Безумовно потрібен, як стверджує в статті «Менеджер для Феміди» Оксана Михайленко в газеті «Голос України» від 14 березня 2008 року, що була подана і на суд читачам «ОВ». І зразок такого ефективного менеджера – нинішній Голова Верховного суду України Василь Онопенко.
Але на мій суб'єктивний погляд, ефективний менеджер скоріше потрібен бізнес-структурі для одержання максимального прибутку, але не правосуддю. Якщо говорити іншими словами, – Феміді не важливі моральні та професійні якості верховного жерця. Богиня вимагає, щоб в неї всі вірили, неухильно дотримувались нескладного і зрозумілого для всіх ритуалу, і на вівтар підносили якісні жертвоприношення (судові рішення), без вад.
На моє глибоке переконання, судовій системі необхідно стабільне, ясне і чітке законодавство, простота і оперативність судового процесу, який повинен бути менш витратним для суддів і окремих громадян. Процес не може перетворюватися в катування тих, хто здійснює правосуддя, і тих, хто прийшов до суду шукати правду, – як вірно відзначив Онопенко на "круглому столі" на тему "Концептуальні основи судової політики", який відбувся 6 березня 2008 р. у м. Києві.
Але, насамперед, правосуддю потрібна така судова система, яка б виключала судову помилку, що тягне за собою дуже тяжкі й часом непереборні наслідки.
Для мене не має значення, як буде вибудувана судова система, і хто її буде очолювати. Для мене головне, щоб система працювала без збоїв і виключала б імовірність судової помилки, щоб доля людини, яка опинилася волею випадку на вістрі кримінального переслідування, не залежала від того, сумлінною чи несумлінною виявилася людина в суддівській мантії.
Досить навести випадок, коли в 2001 році Світлана Зайцева була незаконно засуджена до 7,5 року позбавлення волі суддею Центрального міського райсуду Макіївки Донецької області Аллою Сухановою за вбивство, якого вона не чинила.
Через рік випадково знайшли справжніх убивць – Світлану звільнили, але з в'язниці вона повернулася хворою на туберкульоз. Лише після того, як були заарештовані справжні вбивці, вона була виправдана, але було пізно: за час перебування в колонії суворого режиму туберкульоз повністю зруйнував організм безневинної жінки, і у квітні 2006 року вона померла, залишивши сиротами трьох дітей.
Після виправдувального вироку суддя Геннадій Міщенко Ворошиловського районного суду Донецька 9 листопада 2007 року ухвалив рішення щодо стягнення з держбюджету на рахунок відшкодування моральної та матеріальної шкоди 2 млн гривень на користь матері Світлани Зайцевої, яка є опікуном трьох неповнолітніх онуків. Адже невинуватість Зайцевої виявилася цілком випадковою, а скільки таких випадків залишилися не виявленими, скільки невинних відбувають покарання в місцях позбавлення волі?, – про це ніхто не знає.
У статті наводяться запевнення Голови Верховного суду України Василя Онопенка про те, що він буде працювати поза всяким партійним і політичним контролем і того ж вимагати від колег. Гадаю, що в нашому суспільстві, як і у будь-якому іншому, людина не може перебувати поза полем впливу якихось політичних сил. А тим більше така постать, як Голова Верховного суду. У кожному разі залишитися повністю незалежним на такій посаді неможливо. І справа не в моральних якостях Голови Верховного суду, а в реаліях нашого життя. Звичайно, людина, від волі якої не залежить нічого, може бути й буде незалежною, та й то відносно. Тільки така елементарна частка, як нейтрино, може бути в безповітряному просторі незалежною від сил електромагнітної і ядерної взаємодії, і проникати вільно через будь-які перешкоди. Але коли від волевиявлення однієї людини залежать долі дуже поважних осіб, результати виборів, владних повноважень, мільярдних статків, – суддя, а тим більше Голова Верховного суду, за визначенням не може бути незалежним. Це можливо тільки в тому випадку, коли всі будуть ідеально виконувати вимоги закону про невтручання в справи правосуддя. Тому згадування в статті про те, що Василь Онопенко «буде працювати поза всяким партійним і політичним контролем і того ж вимагати від колег», – усього лише слова, це гарна казка, це ідеальна досконалість, це теорія, а в житті, на практиці, це неможливо й саме з точністю навпаки. Гадаю, що немає такого голови суду, від районного до Верховного, який міг би працювати поза всяким партійним і політичним контролем.
Звичайно, є винятки із правил. Суддя Донецького апеляційного суду Іван Корчистий справді залишився в нашій пам'яті, як зразок непідкупного і незалежного судді. Він створив прецедент, вперше в судовій історії незалежної України виправдавши людину, яку звинувачували у вбивстві. 17 травня 2002 року він звільнив з-під варти 45-річного краматорського бомжа Юрія Вередюка, якого Генеральна прокуратура звинувачувала у вбивстві директора телекомпанії «ТОР» (м. Слов'янськ) Ігоря Александрова.
Незважаючи на безпрецедентний тиск, погрози і гроші. Незважаючи на те, що 25 серпня 2001 року тодішній Президент України Леонід Кучма, перебуваючи в Донецьку, заявив, що вбивство Александрова розкрито, а виконавці й замовники злочину вже відомі.
Незважаючи на те, що 11 грудня 2001 року на прес-конференції в Слов'янську заступник Генерального прокурора України Винокуров повідомив, що слідство проведено на найвищому рівні й максимально об'єктивно, безперечно встановлена особа, яка вчинила злочин, що особисто підписав звинувачувальний висновок щодо звинувачення 44-річного жителя Краматорська, який був інструктором автоводіння, раніше двічі судимого (у справі про аліменти й за крадіжку) Юрія Вередюка у скоєнні вбивства з корисливих спонукань Ігоря Александрова. Працівники прокуратури з піною у роті доводили, що це вбивство скоїв саме Юрій Вередюк і його провина нібито повністю доведена матеріалами справи.
Корчистий не піддався тиску високопоставлених осіб, які були зацікавлені в тому, щоб справжні вбивці журналіста уникли покарання. Суддя дійшов висновку, що слідство не довело провину Вередюка, а він себе обмовив, визнавши провину в злочині, якого він не скоїв. Прокуратура Донецької області подала протест на вирок суду до Верховного суду України. На засідання колегії Верховного суду повинен був з'явитися виправданий Вередюк. Але за шість днів до засідання він зненацька помер за досить загадкових обставин нібито від гострої серцевої недостатності. Після цієї резонансної справи суддю Корчистого звільнили з посади, а його виправдувальний вирок Верховний суд України скасував і матеріали справи направив на нове розслідування. Вередюк знову став підозрюваним (посмертно).
Іван Корчистий звернувся із заявою до Голови Верховного суду Віталія Бойка залишити без змін виправдувальний вирок Юрію Вередюку і скасувати "рішення колегії суддів палати з кримінальних справ Верховного суду України від 25 липня 2002 року, а виправдувальний вирок Апеляційного суду Донецької області від 17 травня 2002 року стосовно Юрія Вередюка залишити без зміни".
"Ознайомившись із доводами, викладеними в постанові колегії суддів з кримінальних справ Верховного суду України, вважаю їх непереконливими, що не відповідають вимогам Конституції України і кримінально-процесуальному законодавству України", – говориться в заяві. На його думку, колегія суддів Верховного суду "при розгляді справи лише в дуже загальній і короткій формі обмежилася відповіддю на те, що невинуватість Вередюка підтверджена тільки його суперечливими свідченнями, і вказала також, що іншим доказам суд першої інстанції оцінки не дав. Проте суті всіх інших викладених у вироку доводів колегія суддів не привела, належним чином їх не проаналізувала і свого рішення про скасування виправдувального вироку не мотивувала".
Крім того, Корчистий стверджував, що в обставинах, що склалися, Верховний суд України не мав законних підстав для скасування виправдувального вироку, тому що цим Верховний суд "фактично порушив конституційні права виправданого Вередюка". Корчистий пояснив, що законодавством не передбачене проведення слідчих дій стосовно померлої особи.
Але Голова Верховного суду України не погодився із суддею Корчистим.
Правда, потім Луганським апеляційним судом під головуванням судді Галини Канигіної було винесено вирок п'ятьом членам краматорського злочинного угруповання "17-та дільниця", які звинувачуються в особливо тяжких злочинах, серед яких було вбивство директора Слов'янської телекомпанії "ТОР" Ігоря Александрова. Організатори злочину, брати Олександр і Дмитро Рибаки, одержали 15 і 11 років позбавлення волі відповідно. Вирок набув законної сили.
Правда, потім Артемівський суд Донецької області засудив дільничних інспекторів із Краматорська Олега Тамбовцева і Євгена Дроздова за фальсифікацію доказів у кримінальній справі за звинуваченням Юрія Вередюка у вбивстві журналіста Ігоря Александрова. А стосовно начальника Краснолиманського райвідділу підполковника Ігоря Криволапова кримінальна справа була виділена в окреме провадження, оскільки в ході слідства було встановлено його причетність до вбивств ще кількох людей.
Міліціонери вважали, що бомж, хворий на туберкульоз, котрий живе за рахунок здавання порожніх пляшок, буде ідеальним персонажем для виконання ролі лжевбивці. Бомж, який хотів щедрими подарунками (взамін йому обіцяли квартиру і автомобіль) задобрити дорослих дітей, які відмовилися від нього.
Але це було вже потім.
А тоді суддя Корчистий зробив публічну заяву про те, що Вередюку, як носію важливої інформації, загрожує небезпека. Міліція начебто навіть взялася за охорону Вередюка – але, на жаль, через два місяці бідолаха помер за офіційним висновком, – нібито від серцевої недостатності. Відразу після загибелі Вередюка була проведена патологоанатомічна експертиза. Але жодних слідів насильницької смерті фахівці тоді не виявили. Правда розкрилася лише через два з половиною роки.
14 квітня 2005 року слідчо-оперативною групою Генеральної прокуратури та СБУ були затримані начальник УВС міста Макіївки Альберт Вінничук і оперуповноважений кримінального розшуку управління МВС України в Донецькій області Сергій Шломін і пізніше – Олександр Герасименко (до арешту працював на посаді начальника управління по боротьбі з незаконним обігом наркотиків УМВС України в Київській області).
Попалися працівники міліції на власній жадібності. Було зафіксовано телефонну розмову Олександра Рибака (того, хто замовив і організував вбивство Ігоря Александрова) із Сергієм Шломіним. Перебуваючи в стінах СІЗО, Рибак по мобільному телефону попросив міліціонера продати йому "ту саму отруту, якою отруїли Вередюка". Мовляв, дуже хочеться отруїти подільника, котрий дає проти нього "невірні" свідчення.
Сергій Шломін разом з Альбертом Вінничуком, який працював на той час начальником 9-го відділу управління карного розшуку УМВС України в Донецькій області, передали покупцю в СІЗО, що необхідна отрута є в наявності, і зажадали за послугу 3 тисячі доларів. У телефонній розмові Шломін проінструктував замовника, що найбільш ефективно отрута діє, якщо її розчинити в пепсі-колі або апельсиновому соку, після чого людина, яка зіграла роль довіреної особи Рибака, передала міліціонерам необхідну суму і взамін одержала пакетик з порошком білого кольору. Всі ці переговори були зафіксовані, а при передачі грошей і отрути працівників міліції затримали, після чого довести провину отруйників Вередюка було справою техніки. Як було встановлено в ході слідства, Вередюк після виправдувального вироку квартиру і автомобіль, звичайно, не одержав, але офіцери міліції, щоб «піддобрити» лжевбивцю, приносили йому продуктові набори. В одну з таких передач і підклали пакет апельсинового соку з отрутою.
Історія повторюється двічі. Але у фільмі «12» Микити Михалкова, персонаж якого припускав, що чеченського хлопчиська, якби він опинився на волі, чекає неминуча смерть, – це було трагедією. А в історії з Вередюком – фарс.
Через три роки після справи Вередюка суддя Іван Корчистий помер у віці 54 років від серцевої недостатності.
Чинність правосуддя не полягає в ефективному менеджері, судова система не повинна ставати міцним кулаком, як стверджує Оксана Михайленко. Ні, сила правосуддя в таких професіоналах, як суддя Іван Корчистий.
Звичайно, система правосуддя повинна бути стрункою і централізованою, але така система не може замикатися на одній людині. А якщо вся судова система буде перебувати під впливом однієї особи, тоді обов'язково певна політична або партійна сила одержить стабільний вплив на цю людину.
Можливо, нинішній Голова Верховного суду не є креатурою певної політичної сили і справді заявляє про те, що він буде працювати поза всяким партійним і політичним контролем, але під контролем і впливом якої політичної сили буде перебувати наступний Голова Верховного суду? – цього ніхто не знає.
Як стверджується у статті, «новий Голова не збирається обмежувати сферу свого впливу лише будинком на київській вулиці Орлика», тобто на Верховний суд. Це справді насторожує, тому що невідомо, у чому буде виражатися такий вплив і яким чином Голова Верховного суду може впливати не тільки на суддів Верховного суду, але й на суддів інших судів.
Необхідно відзначити, що відповідно до українського законодавства Голова Верховного суду не має права впливати на суддів і прийняті ними рішення. Тому я був радий почути думку Василя Онопенко, яку він висловив у публікації, надрукованій в щотижневику «Дзеркало тижня» № 12 (691) 29 березня – 5 квітня 2008, – «між суддями судів загальної юрисдикції, зокрема й Верховному суді України, відсутні відносини підпорядкованості. Судді не підлеглі Голові, заступнику Голови суду, голові палати або колегії суду. У зв'язку із цим неприпустимими, – підкреслює Василь Онопенко, – є: непроцесуальний вплив на суддю з боку інших суддів, зокрема тих, що посідають адміністративні посади у судах, установлення контролю за здійсненням судочинства суддею, виклик його в суди вищої інстанції й вимога звітів чи пояснень із приводу розгляду конкретних справ. Основним принципом здійснення правосуддя є незалежність суддів і підпорядкування їх лише закону (стаття 129 Конституції України)».
Дуже вірні слова, але тоді чому в статті стверджується, що новий голова не збирається обмежувати сферу свого впливу. Можливо, тут криється суперечність. Ні, суперечності тут немає. Тому що вплив необхідний не тоді, коли розглядається звичайна кримінальна або цивільна справа, а коли вирішується питання, наприклад, – про допемісію акцій Дніпробленерго.
Цікаво, чи відчувався в справі Світлани Зайцевої вплив Голови Верховного суду України? Гадаю, що ні. До речі, суддя Суханова продовжує працювати суддею, як і той адвокат, який захищав Зайцеву.
Чому між гілками влади виникла дуже напружена дискусія про те, хто ж буде здійснювати призначення на адміністративні посади в судах? Тому що право призначати на адміністративну посаду відповідає ступеню впливу на прийняті судом рішення. Найцікавіше полягає в тому, що в справах, коли мова йде про фінансові інтереси представників так званої еліти, – всі учасники судового розгляду проявляють надзвичайну активність, – і судді, і прокурори, і ті ж адвокати, іншими словами кажучи, задіяні всі органи судової влади, аж до Верховного суду, коли ж вирішується питання про життя і смерть рядової людини, простого громадянина, така активність не спостерігається. Чому?
Чому нікому не потрібна була ця нещасна Світлана Зайцева із трьома дітьми? «Кому потрібен цей нещасний чеченський хлопчисько? – вигукував Микита Михалков у фільмі «12»? Ні – ко – му.
Чому зараз у процесуальному законодавстві парадоксальна ситуація? Вирок суду, яким підсудному призначено довічне позбавлення волі, перевіряється один раз, а саме судовою колегією з кримінальних справ Верховного суду України, а на практиці одним суддею – доповідачем, який безпосередньо вивчає матеріали справи, ухвалює рішення і готує текст постанови.
А в господарських суперечках рішення суду перевіряється тричі, тобто трьома вищими судовими інстанціями – апеляційним господарським судом, Вищим господарським судом України і судовою колегією з господарських справ Верховного суду України. Чому?
Тому що всі кинулися шукати скарби!
