РОЗДУМИ КРАЙ ПОЛЯ
Розсіюється вранішній туман, і ніби на фотоплівці проявляється поле, яке сягає аж ген до лісосмуги. Легенький вітерець колише густу озимину. Іван Лукаш не може проїхати, щоб не зупинитися край поля. Зійшовши з асфальтівки, лагідно торкається долонею ніжних кущиків пшениці.
– Добра! Ну і слава Богу! – тішиться агроном.
Господарським оком оглядає сусіднє поле, де вже рівненькими рядочками зійшов горох. У цьому році посіяли аж 300 гектарів, бо ж горох – добрий попередник! Можливо, хто й вважає їх з директором товариства Григорієм Царуком консерваторами, але вони віддають перевагу своїм, випробуваним, культурам: гороху, сорго, просу, а не ріпаку та сої, які останнім часом стали модними.
Звичайно, тут з якого боку підходити. Якщо на землю дивитися лише як на засіб виробництва, що дає прибуток, то зрозуміло, що вигідніше сіяти високооплачуваніші культури. Але ми підходимо з іншого боку. Ріпак дуже виснажує грунт. А соя, при однакових затратах, дає значно нижчі врожаї, ніж горох.
Іван Іванович бере в руку грудку, розминає. Ще кілька днів – і можна сіяти соняшник. Площі вже готові, насінням теж запаслися. У цьому році вирішили розширити посіви проса. Враховуючи, що ця культура посухостійка і жаростійка, за нинішніх змін у кліматі вона дуже вигідна. Торік, наприклад, зібрали по 25 центнерів з гектара, і це за такої страшної посухи. Щоб не порушувати структури посівів, будуть сіяти експарцет під покрив. Він сприяє поліпшенню структури грунту. А це дуже важливо, враховуючи, що господарство не має можливості купувати необхідну кількість мінеральних добрив. А про підвищення родючості грунту треба дбати постійно.
Іван Іванович згадує, як тоді, на початку вісімдесятих, коли він лише почав агрономувати, всі селом дбали про підвищення родючої сили землі. Мінеральні добрива були тоді не дуже популярні серед досвідчених аграріїв. Віддавали перевагу органіці. Особливо під посів соняшнику та цукрових буряків намагалися вносити курячий послід. Звозили його в спеціально підготовлене місце з колгоспного курника, з дворів сільчан. Навіть учням у школі давали завдання приносити це добриво в школу. А напровесні, коли сонечко й вітерець швидко підсушували добрива, їх один-два працівники перегортали, потім на ДКУ подрібнювали і вносили на поля. Зате й врожаї тоді були! Цукристих збирали не менше 300 центнерів з кожного гектара. А в особливо врожайні, сприятливі роки, то збирали й по 450.
Та головне, що таке підживлення не завдавало шкоди грунтам. Землю плекали. Не те, що тепер. Аж серце тисне, коли чую, що землю перетворили на товар, що на ній роблять бізнес.
Напевне, ми з Григорієм Петровичем видаємось старомодними, консерваторами, але так і буде. Просто ми інакше не можемо господарювати на нашій землі.
Всі 1000 гектарів озимих сіяли з добривами. Третину посівів по гороху, решта – багаторічні та однорічні трави, трохи силосної кукурудзи. Та й весною половину площ вже підживили сечовиною. Ще трохи підсохне – почнемо вносити гербіциди від бур’янів. Щодо шкідників – останнім часом більше працюємо із біолабораторією. Для боротьби з мишовидними гризунами використовуємо бактероденциди, на посівах зернових – трихограмму. Біологічні методи значно надійніші, а, головне, не знищують живу природу.
Звичайно, наука не стоїть на місці. І ми теж до неї дослухаємося. Останнім часом відходимо від традиційних схем обробітку грунтів. Скажімо, оранку під озимі та й частково під ярі культури, замінили поверхневим обробітком. По-перше, економиться пальне, по-друге, більш зберігається в грунті вологи. А тепер, в період частих посух, використання вологозберігаючих технологій дуже важливе. А в перспективі переходитимо й на так званий нульовий обробіток грунту. Але то вже буде трохи пізніше, бо необхідно мати новітню техніку, яка за один прохід виконує багато операцій.
…З вибалку піднявся на крило й пролетів над полем журавель, ніби думки в голові агронома. Багато про що згадав Іван Лукаш, агроном ТОВ імені Кірова, стоячи край поля і милуючись озиминою. Не згадав тільки Іван Іванович про те, що неодноразово був нагороджений грамотами облдержадміністрації, райради та райдержадміністрації, цінними подарунками, неодноразово був визнаний кращим агрономом району, бо для нього то не головне. Важливіше виростити добрий врожай. А в Кам’яному вміють це робити.
Впродовж багатьох років тут збирають такі врожаї, що виводять господарство на перше, друге, третє місця в трудовому суперництві серед агроформувань району. Та й це не самоціль. Як сказав якось Іван Іванович: «Головне, щоб земля оброблялась, щоб вона не втрачала свою родючу силу. Ми робимо все для того, щоб не виснажити грунт. Адже земля потрібна не лише нам, а й нашим дітям та онукам. Господарюючи сьогодні, не слід забувати й про завтрашній день, про наступні покоління».
Лариса ПІВТОРАК, власкор «Одеських вістей», Савранський район
ВСІ МИ – ДІТИ ПЛАНЕТИ ЗЕМЛЯ
22 квітня 1970 року у Сполучених Штатах Америки було започатковано Всесвітню акцію «День Землі», в основі якої – прагнення людства зберегти нашу планету придатною для подальшого розвитку цивілізації. Відтоді цього квітневого дня майже в усіх країнах світу розгортається щорічна акція, спрямована на екологічну просвітницьку діяльність, на збереження довкілля, попередження будь-яких екологічних катастроф та заборону екологічних методів ведення воєн.
Є щось символічне в тому, що в нашій мові земля, яку ми обробляємо, перетворюючи її на свої життєдайні ниви, має ту ж назву, що й наша планета Земля. Саме з поклонінням землі, отій весняній ниві-годувальниці, пов’язано чимало українських народних традицій, легенд, повірь та величезний масив фольклорно-пісенного надбання нашого народу. Одвіку-вічного наші предки були орачами, вони витворювали величну землеробську цивілізацію, відтворення якої знаходимо зараз не лише в Україні, але й у багатьох, українцями заселених землеробських районах Росії, Канади, Аргентини, Австралії…
Що розвиненішим стає наше суспільство, то виразніше й очевидніше постає перед нами єдність та залежність здоров’я людини і здоров’я нашої жнивної ниви; екологічна безпека наших підприємств – та екологічна безпека краю, континенту і всієї планети. Особливо очевидною стала загроза існуванню нашої планети, як планети життєдайної, під час війни у В’єтнамі, коли американські війська почали застосовувати дефоліанти, поставивши світ перед фактом появи нового виду війни – екологічної. І це стало однією з причин скликання в 1972 році, у Стокгольмі, першої в історії ООН конференції з проблем збереження навколишнього середовища, з трибуни якої прем’єр-міністр Швеції Улоф Пальме поставив вимогу про те, що «екологічну війну має бути негайно припинено». А за підсумками цієї конференції було затверджено спеціальну програму ООН зі збереження навколишнього середовища, яка відома за абревіатурою «ЮНЕП».
У наш час подібні конференції під егідою ООН, руху «зелених» та кількох інших природоохоронних і соціально-гуманітарних організацій стали звичним явищем, а в Сполучених Штатах День Землі навіть оголошено державним святом. Проте заспокоюватися на цьому було б недоречно. Ось чому все ширше розгортається рух за скорочення обсягу хімічного виробництва і перетворення його на більш безпечне; ось чому міжнародне співтовариство намагається зупинити розповсюдження ядерної зброї, суворо контролювати безпеку ядерних електростанцій та інших ядерних і хімічних об’єктів, а науковці провідних країн світу все частіше замислюються над причинами, перебігом та наслідками глобального потепління, яке здатне призвести до всепланетних катастроф і загибелі значної частини людства.
Чимало проблем, пов’язаних зі збереженням землі і всього природного довкілля, виникає і на Одещині. Зокрема ще й досі не ліквідовані залишки складів давніх добрив та отрутохімікатів, які становлять значну загрозу довкіллю, і про це неодноразово писала наша газета. Надзвичайно великою проблемою залишається забезпеченість регіону питною водою та збереження в належному стані морських і річкових лиманів, придунайських озер і плавнів; збереження біологічного різноманіття на всьому узбережжі Чорного моря та на всіх приморських водоймах. Саме тому на сторінках нашої газети вже не раз порушувалося питання про розбудову лісового господарства, про створення заповідника на території Тузлівських лиманів чи про збереження унікального світу Китай-озера; а головне, про дбайливе ставлення до кожного гектара орної, придатної для ведення сільського господарства землі. Якої, на жаль, стає все менше, і то не лише в Україні, але й у всьому світі. Досить хоча б згадати, скільки тисяч гектарів землі виведено з-під обробітку в так званій Чорнобильській зоні; скільки їх страждає від засухи або постійного, руйнівного підтоплення грунтовими водами.
Всі ми, на цій землі сутні, повинні усвідомлювати, що ми існуємо завдяки землі, а земля, така, якою її створено самою Природою, – існує завдяки нам. Тож пам’ятаймо, що всі ми – діти планети Земля.
Богдан СУШИНСЬКИЙ, спецкор «Одеських вістей»
