У кожному з нас прихована скарбничка доброчинностей, яка тільки й чекає, щоб відкритися й наповнити життя радістю, успіхом та щастям. І тоді наше життя перетворюється в постійний дивосвіт.

Саме таким життям можна назвати захоплення вишивкою Ніни Георгіївни Грищук, пенсіонерки із села Негрового Саратського району. Серед розмаїття жіночих доль подібної гармонії світосприйняття, мабуть, рідко в кого зустрінеш. Все в дворі та в будинку цієї господині дихає доглянутістю та розкішшю. В палісадниках – багато квітів, під вікнами – кущі троянд, які радують свою господиню різнобарвністю та ароматом влітку. В будинку теж всюди квіти: на підвіконні, полицях, табуретках. Зі смаком прибрані кімнати: кожна витримана в певних кольорах. У спальні – все голубе, починаючи від фіранок та ковдр і закінчуючи подушечками та килимом. У вітальні владарює рожевий відтінок, в іншій спальні – зелений. Але є в Ніни Георгіївни кімната, схожа на галерею вишитих картин. Пейзажні мініатюри, квіти, репродукції відомих полотен “Три богатирі”, “Незнайомка”, “Україна”, “Тарантела” вишиті на полотні руками талановитої господині. Заходиш до цієї кімнати – й ніби поринаєш у світ чарівних казкових образів: грайливі ведмежата, руда лисичка, пейзажні фрагменти, жіночі обличчя. Але найбільше найрізноманітніших квітів, вони скрізь: на подушках, стінах, килимах, носових хусточках. Незвичайні, казкові, яскравих кольорів, вони немов зійшли з полотен української художниці Катерини Білокур і завмерли, розквітнувши, вишиті дбайливими руками Н.Г. Грищук.

– Я з дитинства займаюся вишиванням, але майже всі ці картини створила за шість років, перебуваючи вже на пенсії. У роки моєї юності дівчина повинна була вишити якнайбільше рушників до весілля, бо раніше ними перев’язували всіх гостей. Зараз я почала вишивати ікони – вже чотири свої роботи подарувала родичам. В одному монастирі мені порадили вишити дванадцять ікон, тож залишилось ще вісім. Дуже люблю плести гачком, шити покривала, ковдри із шерсті. Та найбільше, мабуть, вишивати. Любов до прекрасного в мене від бабусі – вона дуже гарно розмальовувала воском писанки. Шкодую, що не навчилась від неї цієї майстерності.

Слухаючи жінку, мимоволі дивуюсь: скільки в ній мудрості, любові до прекрасного! Народившись в родині колгоспників, закінчивши культурно-освітнє училище, Ніна Георгіївна багато років пропрацювала хореографом, а згодом – завідувачкою клубу у с. Негровому. Виховала двох дітей, має трьох онуків. З чоловіком, колишнім учителем Надеждинської ЗОШ Миколою Григоровичем, живе в злагоді та взаємопорозумінні. Вишиває йому на день народження в подарунок ікону Миколая Чудотворця. З посмішкою згадує, що перший подарунок зробила чоловікові на весілля, подарувавши вишиту хусточку для келиха.

– Вишивка – це ніби рецепт ліків від хвороби, – говорить Ніна Георгіївна. – Це спокій, порятунок від поганого настрою. Мої роботи дуже любить онук Сашко, який сам пробує вишивати. Сашуні подобаються “Три богатирі”, бо на цьому полотні, за його словами, немов зображені дід, батько та він сам. А ще онук мені пообіцяв, що нікому ніколи не віддасть мої роботи, не викине їх, бо вони йому дуже подобаються.

Ніна Георгіївна любить своє село з розкішною природою та родючою землею. Радіє від того, що поруч в дідовій хаті живе син Анатолій, який займається фермерством і нікуди виїздити не збирається. З болем говорить, що село занепадає, сільський клуб перетворився на руїни. Для молоді – ніяких розваг, окрім вулиці. Тому й рятує її від тяжких роздумів праця та вишивання. А ще діти і онуки – найголовніша бабусина втіха, скарб життя. Коли всі вони – дочка та син зі своїми сім’ями – приїздять у гості, родина збирається за гостинним столом. Лине розмова, звучить “Пісня про рушник”, сміх, галас, метушня. А за всіма ними зі стін немов спостерігають з цікавістю сніговички і ведмежата, богатирі й величні жінки та різноманітні квіти. Спостерігають, як диво, що втілює в собі життя та красу.

І вічну таємницю людського таланту…