Загнітківський сільський голова Михайло Андрійович Сливинський на своєму посту недавно – перше скликання. Що спонукало шкільного вчителя, випускника фізмату Одеського університету, піти у владу? Бажання поліпшити життя односільчан – два роки тому він відчув, що це йому вдасться. А що зараз?
– Люди приходять до мене, а я не завжди можу допомогти, говорить Михайло Андрійович. – От якби змінилося ставлення до села з боку держави... Про нас не думають, згадують тільки, коли вибори.
У цих словах – біль сільської людини, селянина за своєю суттю, для якого село – не тимчасове пристановище. Ми часто – і справедливо дорікаємо представникам влади в небажанні відгукнутися на наші потреби. Але у випадку Михайла Андрійовича Сливинського (і багатьох його колег), які щиро прагнуть розв’язувати проблеми односільчан, перепоною стає вищезгадане ставлення держави і, як неминучий наслідок, недостатнє фінансування. Убогим бюджетом всіх «дір» не залатати.
Дороги. Цю проблему сільський голова визначає як основну, а стан доріг характеризує так: «страх і жах». Тільки в центрі села (а село розтяглося на десять кілометрів) – бетонне покриття. А тим часом, у кар'єрі біля села, де раніше добували камінь, є велика кількість жорстви – матеріалу, що дає можливість прокладати дороги з твердим покриттям. І людей готове надати місцеве орендне сільгосппідприємство «Зернятко», і якби було більше грошей, «ми б цього року кілометрів п'ятнадцять зробили», вважає Михайло Андрійович. Ті ж кошти, що є, нелегко задіяти: їхнє освоєння повинно пройти через обов'язкову бюрократичну процедуру.
Водопостачання. З одного боку, Загніткову пощастило: на території села понад тисячу джерел різної потужності. Воду беруть із п'яти свердловин, довжина водогінних мереж – двадцять кілометрів. Але! За сорок років система настільки зносилася, що майже щодня трапляються пориви. А ремонтної бригади немає, як немає і коштів на ремонт. Раніше, «при колгоспі» – і водопровід був на балансі господарства, і ремонтна бригада була. Зараз же заміна тільки одного насоса, наприклад, коштує шість тисяч гривень. При сільраді можна створити відділ комунального господарства (і статут є), але він повинен бути на самозабезпеченні. Коло замикається...
Багато про що болить душа у сільського голови... Освітлення необхідно зробити («Місяць – єдине світило, що допомагає нам орієнтуватися вночі», – говорить Михайло Андрійович). Шкільний автобус потрібен: при такій довжині села це не розкіш, а необхідність. Із транспортом взагалі проблема, що виникає щоразу, коли треба вивезти спортсменів на змагання, артистів на концерт. Доводиться просити машину в Кодимі. Особливої турботи потребують літні жителі села, багатодітні родини. Звичайно, за всіма ветеранами, які потребують допомоги закріплені соціальні працівники, ветерани забезпечені належними за законом пільгами. Але, підкреслює Михайло Андрійович Сливинський, «хотілося б зробити більше».
На жаль, у Загніткові немає поки що «міцних» підприємців, які і достатню кількість людей забезпечили б роботою, і проблеми соціальної сфери розв’язували б у міру можливості. Втім, останнім часом, з тих пір, як було створено орендне підприємство «Зернятко», що спеціалізується на вирощуванні пшениці, кукурудзи, соняшнику, ріпаку, стало трохи легше: понад п'ятдесят чоловік одержали роботу. У перспективі – відкриття машинно-тракторної станції, олійні, млина.
…Коли, на тлі нашої розмови про проблеми, прозвучало, нарешті, слово «перспективи», настрій співрозмовників покращився. Хоча і у цьому випадку не все так просто. Звичайно, сподіватися на істотні бюджетні вливання наївно. Причому, гроші з бюджету «мають звичай» надходити ближче під кінець року, коли можливості їх освоєння підходять до нуля. Тому і побоюється Михайло Андрійович Сливинський, що виділені з облбюджету на ремонт водопроводу двісті тисяч гривень «прийдуть» десь у листопаді. З другого боку, є надія, що, зі скасуванням тендерної процедури, можна розраховувати на їхнє одержання до кінця літа. Ще повинно «стати краще» ось чому. Після того, як пройшла грошова оцінка, а точніше, переоцінка земель, до місцевого бюджету повинно надійти значно більше коштів.
– Якщо до цього власник, наприклад, сорока соток, платив нам не більше дев'яти копійок за квадратний метр, то тепер це буде мінімум шість гривень сорок копійок», – констатує Михайло Андрійович Сливинський.
«Все це – крапля в морі, і вистачить цих грошей лише на те, щоб залатати одну-дві «діри», скаже якийсь песиміст-скептик. І буде правий. Тому і сподівається Загнітківський сільський голова на зміну ставлення до села з боку держави.
