У 2005 році румунська фірма «Козамін» купила на території міста Рені двоповерховий будинок (на знімку), у якому була їдальня для залізничників. Іноземний інвестор реконструював його за стандартами виробничих площ, установив сучасне швейне обладнання і розпочав набирати персонал.
Якщо не брати до уваги численні бюрократичні перепони, неприємним відкриттям для румунських бізнесменів стали «примхи» нового українського менталітету, який сформувався буквально за останні 10-15 років. Безробітні до такої міри звикли до державних допомог, соціальних виплат і випадкових заробітків «у конвертах», що просто не хочуть працювати. На швейній фабриці створено 300 робочих місць, але зайнята лише третина. Виробництву дуже бракує робочих рук, і це при тому, що за статистикою 60-70% безробітних у Рені становлять жінки, які цілком могли опанувати професію швачки!
Коментуючи кадровий «голод» на фабриці, міський голова Євген Маципудра не без сарказму відзначив, що робітниці не затримуються на підприємстві з однієї причини: їх не влаштовує трудова дисципліна.
– Наші жінки на роботі звикли по десять разів на день пити каву, палити, розмовляти, телефонувати тощо, – сказав мер. – На румунській фабриці такі вільності не допускаються: кожна швачка повинна відпрацювати від «а» до «я». Ось і втікають ренійські жінки з цієї «каторги», хоча могли б непогано заробляти.
Проте директор Ренійського районного Центру зайнятості Анатолій Рошка не погодився з такою оцінкою. Він відзначив, що стан справ, який склався на фабриці, пов’язаний з дуже високими нормами виробітку при низькій оплаті праці. А. Рошка повідомив, що ренійська швачка на румунському виробництві залежно від кваліфікації та інтенсивності праці одержує от 500 до 1000 гривень на місяць. Не дивно, що працювати «за повною програмою» за такі гроші ніхто не хоче.
Повертаючись до історії появи в Рені іноземного інвестора, слід зазначити, що чи не головною причиною відкриття швейної фабрики в Україні стало бажання інвестора «уникнути» стандартів Євросоюзу. Вступивши до ЄС, Румунія зіткнулася з необхідністю підняти мінімальний рівень оплати праці до 500 євро на місяць. Перенесення частини виробництва в українську провінцію, де середня зарплата становить трохи більше 100-150 доларів, здалося румунському інвесторові дуже вигідним.
Але насправді виявилося, що на пострадянському просторі вже ніхто не працює «за совість». Найактивніша і найбільш працездатна частина населення, яка не могла знайти собі гідних заробітків вдома, давно подалася за кордон, а друга частина міцно «сіла на соціалку» – аби тільки не напружуватися за копійки.
Нестачу робочих рук відчуває не лише швейна фабрика, але і більшість інших місцевих підприємств. Катастрофічно не вистачає кваліфікованих зварників, слюсарів, водіїв, будівельників, пекарів та багатьох інших фахівців. Що чекає провінційні підприємства завтра, коли професіонали «старого гарту» підуть на заслужений відпочинок?
