Коли Семен Подолян йшов на фронт 23 червня 1941 року, він сказав дружині: «Ганночко, не хвилюйся, війна закінчиться швидко, я повернуся, і будемо разом виховувати дітей. Наших доньок і сина, якого ти народиш».
Дуже хотів сільський музикант-віртуоз, який грав на скрипці, мандоліні, на всіх духових інструментах, який керував оркестром в рідному селі Неділковому, сина. У них з Ганною було три доньки, але Семен мріяв про спадкоємця, якому він передасть свою любов до музики, який так само даруватиме людям радість. Здійснювалася мрія – Ганна носила під серцем дитину і чомусь була упевнена, що подарує чоловікові сина. Війна…
Семен пішов воювати. На початку 1942 року Ганна народила хлопчика. Тільки не дізнався про цю радісну подію чоловік. Загинув Семен Подолян. Досі родина точно не знає, де саме, оскільки жодної звісточки з фронту від нього не було. Через багато років надійшов до села лист із с. Флорешти (Молдова). В ньому повідомлялося, що при розкопуванні братської могили знайшли документи, в них прізвище і домашня адреса загиблого солдата. Рідні поїхали, хотіли вклонитися могилі. На жаль, на пам’ятнику було викарбувано лише схоже прізвище. Можливо, в документі розпливлися літери, адже стільки років пролежали в землі, можливо, ті, хто читав, не розібрав. Загалом, не впевнені рідні, що саме під Флорештами загинув їхній батько і чоловік.
За другою версією, як розповідав учасник бойових дій Я.А. Савченко, він чув, що був в їхньому підрозділі сапер Семен Софронович Подолян, який загинув при розмінуванні і рятуванні людей у затопленому берлінському метро. Офіційно родині надійшло повідомлення: «Пропав безвісти».
А як же син? Миколка зростав без батька, але жодної хвилини не забував про нього. І дуже хотів, сподівався – а раптом з’явиться, обійме сина і скаже: «Я повернувся». Микола перечитав у сільській бібліотеці всі книжки про війну і подвиги воїнів в надії знайти хоча б рядок про батька. На жаль… Як єдиний чоловік в родині, він став опорою, помічником і захисником матері і сестер. Для нього мама стала добрим порадником і наставником, багато в чому замінивши батька. У багатьох дітей, які виросли без батька, на жаль, незавидна доля. Про Миколу Подоляна цього не скажеш. Ще в дитинстві він вирішив: жити так, щоб бути гідним татуся, зробити те, що не встиг зробити він.
Музикантом, щоправда, Микола не став. Він став будівельником. Відслужив в армії, приїхав до Одеси, влаштувався працювати у домобудівний комбінат. Трудився на різних посадах, а вечорами навчався у політехнічному інституті. Здобув диплом інженера-електрика, Микола Семенович спочатку був майстром, начальником цеху, а потім головним енергетиком комбінату.
На цій посаді він працює і досі. У його трудовій книжці, по суті, один запис – змінювалися, щоправда, назви, підпорядкування – але підприємство-то одне – Одеський домобудівний комбінат. За 40 років роботи за безпосередньої участі М.С. Подоляна побудовано сотні будинків – від «хрущовок» до елітних апартаментів, тисячам людей, у буквальному розумінні слова, він дав світло.
Але, крім основної роботи, у цієї невтомної людини є ще одне заняття – миротворча і пропагандистська діяльність. Якось напередодні Дня Перемоги, згадуючи, як завжди, батька, мати запропонувала:
– Давай перерахуємо гроші до фонду миру. Щоб ніколи не було війни.
Подолян перерахував. Потім робив це щомісяця. Робить, до речі, це і зараз протягом десятиріч. В обласній Раді миру і Фонді миру помітили прізвище, яке регулярно з’являється у відомостях про внески. Тодішній голова обласної Ради миру, відомий одеський письменник Іван Петрович Гайдаєнко запросив Миколу Семеновича до себе і запропонував взяти участь у миротворчій діяльності. Він погодився. Потім його було обрано заступником І.П. Гайдаєнка. Понад чверть століття він є членом президії обласної Ради миру. За активну діяльність протягом багатьох років в сфері доброчинності його було нагороджено бронзовою, двома срібними і золотою медалями Радянського фонду миру, репрезентував як делегат Одесу в Бразилії і Аргентині.
Не рахуючись з особистим часом, він організовує зустрічі ветеранів з учнями шкіл, ліцеїв, гімназій, з військовослужбовцями, і сам часто виступає перед молоддю, розповідає правду про війну, про патріотизм, про подвиг захисників Вітчизни. Щороку, незважаючи на жодні обставини, Микола Семенович приїздить до свого рідного села Неділкового, що на Савранщині, вшановує пам’ять односільчан, котрі не повернулися з війни.
Він приїздить і до Саврані, де спільно з радою ветеранів організовує вечори пам’яті. За ініціативою Подоляна, на березі р. Південний Буг, на місці, де окупантами було страчено родину партизана, посаджені дерева і поставлено пам’ятний знак.
Коли у 1998 році відзначалося 30-річчя Одеської обласної Ради миру, Микола Семенович став одним із ініціаторів садіння Алеї пам’яті миротворців на території Свято-Архангело-Михайлівського жіночого монастиря. Він сам готував територію під садіння, сам купував саджанці. Тридцять фруктових дерев було посаджено тоді у вигляді журавлиного ключа, на чолі якого посаджено дерево на честь Івана Гайдаєнка, далі – на честь миротворців Івана Рядченка, Бориса Дерев’янка, Надії Пучковської і багатьох видатних людей Одеси.
У 2007 році на цій Алеї Микола Подолян посадив яблуньку на честь своєї мами Ганни Василівни – його ідейного натхненника у миротворчому русі, якій виповнилося б 100 років. Він дуже любив маму. Їй, простій сільській трудівниці, присвятив чимало рядків.
«Я тепер розумію,
Як Вам тяжко було,
Та сказати посмію –
Мене тягне в село.
Щоб побачить доріжки,
Що в господу вели.
Постоять на тім місці,
Де Ви, мамо, пройшли.»
В народі кажуть: «Щоб людина залишила про себе пам'ять, вона повинна побудувати будинок, виростити сина, посадити дерево».
Не подарувала Миколі Семеновичу доля сина, зате виростив він разом із дружиною Олександрою двох чудових доньок. А вже будинків побудував сотні і дерев посадив чимало. І ще багато добрих справ здійснить, оскільки сповнений бажання примножувати добро на землі, зміцнювати мир і боротися за справедливість.
