Був тихий травневий ранок. Люди з хвилюванням поглядали на небо, по якому пливли важкі сірі хмари. Адже сьогодні – день поминання померлих.
Поступово хмари розійшлися, виглянуло ласкаве сонечко. З усіх кінців села старі, молоді і діти йшли на кладовище. Могили тут були гарно прибрані і уквітчані. Вперше за багато-багато років на кладовищі почувся церковний спів. Це люблячий син з жінкою запросили священика помолитись за спочилих. Освятити могили, хрести, пам’ятники.
Мою увагу привернули дві забуті могили, зарослі бур’яном, з облупленими і давно не фарбованими огорожами. На одній з них хрест був пофарбований давненько і чомусь тільки до половини.
«Очевидно, немає рідні у спочилих, – подумала я і звернулася до жіночок, які стояли біля сусідніх могил. Від них почула сумну, хвилюючу історію. Мені хочеться її розповісти, можливо, вона розбудить чиєсь заледеніле серце і забутих могил буде менше.
...Йшла Велика Вітчизняна війна. Наша територія тимчасово була окупована ворогом. Багато людей, що раніше виїхали до Одеси, поверталися у рідні села. Разом з односельцями з’явилася у селі молода мати-єврейка з дитиною. Старостою села був кульгавий Микита Поліщук. Його так і звали, Кривий Микита. Він дуже любив дітей, але їх у нього не було. І ось ця маленька дівчинка з великими світлими очима відразу запала йому в душу. Він запропонував Зої (так звали біглянку) віддати йому дитину. Мовляв, люди в селі різні, хтось може донести про її національність і загинуть і вона, і дитина.
І Зоя погодилась. Поліщуки дали дівчинці своє прізвище, ім’я й по батькові, і стала вона зватися Христиною Микитівною Поліщук.
... Настав радісний день визволення, і Зоя попросила Поліщуків віддати дитину. Але дівчинка відвикла від рідної мами, та й Поліщуки прикипіли серцем до неї. Микита запропонував молодій мамі бути їм родичкою, купив хатинку. Зоя дуже бідувала, погано одягалася, їй було важко заробляти в селі на шматок хліба.
Підростаючи, пішовши до школи, Христя соромилася рідної матері, побачивши її випадково, далеко обминала.
Життя у неї в цей час було як у Ганни з поеми Шевченка «Наймичка». Та Шевченкова Ганна жила в сім’ї, пестила, милувалася своїм сином, шанована господарями, а Зоя, здаля побачивши доньку, вмивалася слізьми, знехтувана господарями і дитиною.
Христя ж розквітала. Поліщуки її дуже любили, вдягали краще від всіх дівчат у селі, виконували всі її бажання. Хто в селі одразу ж після війни мав купальник і міг засмагати в будній день? Звичайно, Христя. Для цього названий батько відгородив від вулиці парканчиком шматок городу.
Закінчила Христя школу, потім медичні курси, але працювати в лікарні не змогла, вигнали.
Ледве вона закінчила торговельний технікум і стала працівником торгівлі.
На молоду, гарно одягнену дівчину поглядало багато парубків, але серце віддала Пилипові, який щойно повернувся з армії.
Йде гучне весілля, лунають пісні. Раптом на подвір’ї колотнеча. Що сталося? Це рідна мати прийшла поздоровити молодих, а рідна донька-наречена веліла не пускати її. Люди остовпіли від такого презирства, потім почали обурюватись. Пропустили. Привітавши, вмиваючись слізьми, пішла мати додому. Чорною для неї була ця ніч.
Незабаром молодята переїхали до райцентру, побудували хату. Як могли, допомагали Поліщуки і батьки Пилипа. У молодій сім’ї народилося дві доньки.
Час на місці не стоїть. Помер змучений працею Микита. Працював він за себе і дружину, бо та гляділа доньку. Христя з чоловіком запропонували мамі продати хату і переїхати жити до них. Як же зраділа Дарка! Тепер вона щодня може бачити любу донечку, милих онучат та шанованого зятя. Але не так сталося, як гадалося. Поселили бабусю в літню кухню. Заходити в хату їй не дозволялося. Вдень робила все, що наказувала донька, а довгими вечорами сиділа самотня: ні поговорити, ні телевізор подивитись. Та й їжа ділилась по-особливому: наприклад, зварять курку, стегенця і грудку Христя брала собі і дітям, крильця – чоловікові, а ніжки бабці, щоб добре бігала. А бігати вона вже не могла.
Збиралися хмари, починалися сварки. Щоб зберегти родинні стосунки, попросила Дарка дітей віддати їй гроші, купити хатку і жити окремо. Це дуже не сподобалося дітям, бо за мамині гроші вони купили мотоцикл з коляскою. З великим скрипом гроші повернули. Купила бабуся таки в райцентрі, недалеко від дітей, маленьку стареньку хатинку і попросила зятя допомогти перевезти речі. Насупивши брови, зять сердито сказав:
– Нехай допомагає, хто хоче. Ні я, ні жінка, ні діти ногою до тебе не ступимо. Ти нам більше не потрібна.
Допомогли чужі люди Дарці перебратися, а жити не мала за що. Не працювала, все життя присвятила доньці. Родич Дарки подає до суду, щоб донька допомагала матері. Коли суддя запросив Христю для бесіди, ознайомив її із скаргою, вона сказала:
– Моя рідна мати в селі, а Поліщуки мене виховували силомиць, їх ніхто не просив.
Так віддячила Христя названій матері, яка присвятила їй все життя. Адже вона не знає навіть свого справжнього прізвища, ніколи не чула, хто справжній батько.
Незабаром Дарка померла, не перенісши такої наруги. Повідомили доньці, що треба матір поховати. А та відповіла:
– Нехай поховають родичі, вона мені ніхто.
Уже дорослі внучки теж не пішли провести бабусю в останню дорогу. Ніхто з них не знає, де могила колись рідної їм людини.
А як же всі ці роки жила мама Зоя? Довго вона бідувала. Але життя всіх людей після війни покращувалося. Вибилася з бідності і одинока жінка. Привела до порядку будиночок, обнесла двір парканом, завела господарство – курей, корову, гусей, а то і кабанчика вигодує. Здавалося б, все є в господині. Але великі очі її завжди сумні, а на обличчі рідко з’являлася посмішка.
Як же здивувалася жінка, коли одного вечора до неї на подвір’я в’їхав мотоцикл. Побачивши доньку з чоловіком, – остовпіла. Все життя чекала цієї миті. Страшенно здивувало її запізніле на десятки років каяття доньки. Вона тоді ще не знала, що каяття викликане не любов’ю, повагою, визнанням своєї помилки, а жорстокістю і користю.
Це поговоривши з суддею вдень, Христя з чоловіком ввечері поїхали до рідної матері, щоб довести, що вони про неї таки турбуються.
Чому би й ні. Старій мамі, яка виростила, треба допомагати, а в рідної, якою все життя нехтували, є що брати. Ото ж приїдуть діти до мами, привезуть солоного оселедця, загорнутого в папірець, а додому везуть валізи, наповнені курми, качками, яйцями, сметаною, сиром, молоком.
Прийшов час, пішла з життя і рідна ненька. Христя та Пилип живі-здорові. Одружили дочок, мають онуків. Дочки працюють в державних установах. Та швидко забули тих, хто їм присвятив своє життя. Осиротілі могили мами Зої і батька Микити, а де могила мами Дарки, ніхто з них не знає…
