Надворі немилосердно завивав вітер, жбурляючи краплини дощу у вікно. А вони, ніби калібровані, дзвінко барабанили по склу, порушуючи оповитий лагідним і ніжним сяйвом світильника нічний спокій. Знову розпанахала блискавка почорніле небо, і відразу оглушливо загуркотіло. Катерина, боячись, щоб негода не розбудила дітей, як сполохана пташка, кинулась до просторого дитячого ліжечка. Її маленькі син і донечка спали, заколисані цупкими обіймами сну. І навіть шалена злива, яка скаженіла за вікном, не здатна була порушити те спокійне і таке дорогоцінне для молодої матері сопіння двох дитячих носиків.
* * *
Катерина не знала ні матері, ні батька. Не було в неї й братів, сестер чи бодай когось із рідні. Скільки себе пам’ятає, її житлом завжди був дитячий будинок. В ньому вона зростала, виховувалась, вчилася бути дорослою, щоб у подальшому житті могла розраховувати насамперед на себе, а не чекати, як манни небесної, чиєїсь допомоги, яка дуже часто мала обриси подачки. Дівчина відчувала це навіть тоді, коли ще була дитиною. Тож її найзаповітнішим бажанням було стати ні від кого не залежною і самостійною.
Старалася добре вчитися. Особливо їй подобались хімія і біологія. Можливо тому, що ці предмети викладала її улюблена вчителька.
По закінченні школи особливих вагань щодо вибору професії не було: вступила до медичного училища. І, ставши дипломованим фахівцем, поїхала працювати туди, куди запропонували. Байдуже, що то зовсім незнайоме і віддалене село. А яка різниця? Рідних в Катерини не було. Все, що їй вдалося з’ясувати, вміщалося в одному болісному слові «підкидьок». А в тому селі – і робота, і житлом обіцяли забезпечити.
Спочатку незручно почувалася на новому місці: сумнівалась чи справиться з відповідальністю. Адже її відразу призначили завідувачкою фельдшерсько-акушерського пункту, незважаючи на те, що недавній випускниці медучилища ще бракувало досвіду і практики. До того ж всі навколо незнайомі. Здавалося, що прицінюються, придивляються до нової і надто молодої фельдшерки. Та минуло небагато часу і Катерина у мальовничому і досить-таки затишному селі стала своєю. Ніби й народилася тут. І величать її стали шанобливо Катериною Андріївною.
Сільчани швидко звикли до її ентузіазму, неспокійного характеру, беручкої вдачі, сумлінності і наполегливості в роботі. Бачили, що все, за що не візьметься молода медпрацівниця, доведе до ладу. Говорили, що скарб комусь дістанеться, а не дружина. Він і дістався молодому директору сільського Будинку культури, який довгенько упадав за дівчиною, перш ніж вона дала згоду вийти за нього заміж.
Молодята жили, як кажуть, душа в душу. І Миколиним батькам дружина сина стала, як рідна донька. І все було б добре, якби не одна обставина – лелека чомусь не поспішав прилітати до молодої сім’ї. Спочатку ні подружжя, ні чоловікові родичі не загострювали на цьому уваги, мовляв, ще прийде час займатися пелюшками і кашками. Але пролетів рік, другий, третій… Ось вже й п’ять літ минуло, а їхній просторий будинок, який Миколині батьки побудували в перший рік після одруження сина, так і не наповнювався веселим дитячим щебетом та сміхом.
Катерина з Миколою консультувалися у фахівців, їздили в санаторії, до різних медичних світил, але висновок був завжди одним: і з дружиною, і з чоловіком у репродуктивному плані все було гаразд. Врешті-решт, подружжя просто змирилося з цим, поринувши повністю в роботу, домашні клопоти та турботу про Миколиних батьків, племінників. Катерина все нерозтрачене тепло своєї душі віддавала чоловіковій рідні.
Роки невпинно бігли далі. Катерині вже було тридцять, Миколі – тридцять п’ять. Подружжя подумувало над тим, щоб усиновити якусь сироту із дитбудинку, як раптом сталось диво, в яке змучена очікуванням Катерина боялась повірити: вона вагітна!
Очманілий від радості і щастя Микола носив дружину на руках у прямому розумінні цього слова. Все робив по господарству сам. Тільки б з його Катрусею і ще ненародженою дитиною все було гаразд.
Коли до пологів залишалося тижнів зо два, завіз дружину в обласну клініку. Так порадили медики, щоб не допустити ніяких прикрих несподіванок. Надто вже довгоочікуваною і бажаною була ця дитина.
Тієї ночі, коли у Катерини народився син, до пологового відділення працівники міліції доставили новонароджену дівчинку. Її декількома годинами раніше знайшов хтось із жителів міста у контейнері для сміття. Знайшов зовсім випадково, коли пізно ввечері повертався додому. На щастя, дитина саме в ту мить заплакала.
Працівники пологового відділення, оглядаючи доставлене немовля, не могли стримати своїх емоцій:
– Яка ж це падлюка могла таке зробити? Хіба це мати?
– Як сміття викинула! І живе ж таке стерво серед нас!
– Стерилізувати б таких!
– Ні! Розстрілювати без суду і слідства!
– А дівчинка ж, як янголятко! Ви тільки подивіться! Яка гарненька, білявенька! І зріст, і вага – все в нормі! Здоровенька.
– Нічого… Можливо, її ще з будинку маляти вдочерять, найдуть їй справжню матір.
– Я її мати! – раптом почули медпрацівниці. І всі, як одна, повернулись до Катерини, яка все ще знаходилась в пологовій кімнаті і якій у цій метушні ще не встигли показати щойно народженого сина.
– Я вас правильно зрозуміла, – звернулась до неї акушерка, – ви хочете її вдочерити?
– Так! Вважайте, що я народила двійню. Допоможіть лише оформити документи.
Побачивши запитальний погляд лікарки, додала:
– А чоловік нічого не буде мати проти. Я впевнена.
Вранці, коли Микола прийшов до пологового будинку і йому сповістили, що він став батьком, зразу ж запитав, кого він має – сина чи доньку. Йому нічого не відповіли, а дозволили зайти до дружини, яка лежала в невеличкій окремій палаті.
– Не могла я інакше, Колю, – звернулась до чоловіка Катерина, не приховуючи сліз. – Коли її принесли, я ніби себе побачила. Через тридцять один рік знову відчула, як воно бути викинутою. Котра з них вона? – заглядаючи в дитяче ліжечко, запитав Микола.
– Ближче до тебе. Білявенька…
– А тобі не здається, що вона на мене схожа? – звернувся до дружини Микола, і побачив, як в її очах, де ще мить тому рясніли сльози, сяють розсипи сонячного проміння. А потім додав:
– Вважатимемо, що лелека помилився адресою і не туди приніс дівчинку, а ми виправили цю помилку.
* * *
В свою таємницю Катерина з Миколою вирішили нікого не посвячувати. Вона залишилась тільки між ними. А батьки дуже зраділи, що їх обдарували одразу й онуком, й онучкою.
– Щасливими дітки виростуть, от побачите! – переконувала Катерину її сусідка, бабуся Віра. – Прикмета така є! Синочок на маму схожий, а донечка – на батька.
Катерина лише замріяно всміхалась…
