У тридцятих роках минулого сторіччя село Миколаївка належало до Троїцького району. Ширяївського району тоді просто не існувало. А старожили ще й досі інколи називають село Ганським. Таким воно було до революції і належало до Ананьївського повіту Херсонської губернії.
Навколо Миколаївки тоді існувало три хутори – Сергіївка, Ярове та Новопавлівка. На даний час залишилася одна Новопавлівка, в якій мешкає 4 чоловіки у 4-х житлових будинках.
Загиблі від голоду поховані на кладовищі в братській могилі в с. Миколаївки. Минулого року на місці поховання на добровільні внески працівників Миколаївської дільничної лікарні, Миколаївської ЗОШ, колективу сільської ради встановлено пам’ятний знак. Його було освячено настоятелем Свято-Миколаївського храму Ю.М. Мадарем.
Незліченні жертви того проклятого Голодомору. Так, за свідченням очевидців, в сім’ї Гната Синявського повмирали всі діти. Брат Онисі Сидорівни Синявської помер у дворічному віці. Лідія Борисівна Мощець втратила маму і брата. У Марії Павлівни Колонтай померли дід, бабуся і батько. Марія Василівна Колонтай втратила двох рідних. Марія Степанівна Маринич пам’ятає, що померли сестричка Катя та родич Сергій Землянецький, а також багато її тіток та дядьків, цілі сім’ї. У Марії Ісаківни Жуган помер брат батька Дем’ян. У Лідії Тихонівни Землянецької помер батько, а також сусід Василь Колонтай.
Голод 1932-1933 років був страшний, стверджує Г.П. Ребрій, якій на той час було 8 років. У їхній сім’ї було шестеро чоловік: батько, мати і четверо дітей. Родина бідувала, не було ні худоби, бо забрали раніше в колгосп, ні зерна, їли лободу, листя з вишень, ягоди з повію, шукали в полі мишей та варили похльобки. Так і вижили.
В селі були створені загони, їх називали «букси», шукали зерно, будь-що їстівне і забирали. Сюди входили односельці, комсомольці, але були і прислані. Пам’ятаю, входили до цих бригад Василина Шлапак, Марія Крусір, Ліза Бондаренко. Якось Василина Шлапак знайшла при обшуку жменю насіння кавунів, забрала, вийшла на подвір’я, розсипала на снігу і потоптала ногами.
Померлих ховали на кладовищі. В нашій сім’ї помер братик Олексій, йому було три роки. В сім’ї Варвари Дехтяр разом померли двоє малих братиків, їх хоронили в одній могилі. У сім’ї Ткачів з трьох чоловік померли всі, вони були сусідами.
Розповідає М.Ф. Казанчук, яка про Голодомор знає не тільки з розповідей, сама його пережила.
«Худоби в нас не було, – пригадує вона, – і дуже важко було вижити батькові з матір’ю та п’ятьма дітьми.
Приходили і до нашої хати члени бригади, які забирали всі продукти, зерно, але в нас практично не було нічого. Опір ми не чинили, але діти плакали, кричали.
Серед збирачів були і місцеві односельці, але всі вони були грубі, жорстокі. До нас прийшли збирачі і знайшли трохи кукурудзи, яку мама заховала, і хотіли забрати маму в КПЗ. Вона мені шепнула, щоб я вчепилася за неї і плакала. Я так міцно вчепилася за маму, а було мені тоді 7 років, що вони не змогли відірвати мене від неї. Нас разом тримали в якомусь темному приміщенні, я і там сильно кричала і плакала, тому нас відпустили додому.
В селі помирали люди, їх везли на сільське кладовище і скидали в одну яму, присипали трохи землею, траплялось, що тіла обгризали собаки».
М.Г. Ткач пригадує, що в 1932 році в їхній сім’ї було дев’ятеро чоловік, з них п’ятеро дітей. Одного разу прийшли в дім збирачі, серед них був і двоюрідний брат матері Павло Музика. Вони забрали щойно випечений хліб прямо з груби, де він вистигав. Мама й каже Павлу: «Як тобі не соромно! Ти ж мій брат!» На це він відповів: «У мене теж все забрали».
Ткачі жили біля кладовища і бачили всіх, кого везли хоронити. Траплялось, що люди ще були живі, але нерухомі. Їх хоронили в одній ямі. Померлих на кладовище возив конем Мирон Ткач, який разом з дружиною та трьома доньками через якийсь час теж помер.
«Найтяжчим був 1933 рік, весна. Ми, босі, з меншим братом через долину бігали аж за тракторну бригаду № 1 за щиром. Їли його насіння, воно гірке, ним отруїлись, – пригадує М.Г. Ткач. – Старший брат Микола ходив у поле, з мишоловок приносив насіння мишію. Якось мама принесла одну крижалку капусти і сховала на грубі, але ми з сестрою знайшли і з’їли. Мама була в розпачі – сім’я залишилася голодною».
Мало залишилося свідків того страшного Голодомору, але і те, що вони нам розповіли, свідчить про страшну трагедію українського народу.
Великий голод 1932-1933 рр. обірвав життя сотні жителів нашого села, мільйонів жителів України, а також цілої низки майбутніх поколінь – їхніх ненароджених дітей, онуків, правнуків. Пам’ять про ці події навіки залишилася в історичній свідомості нашого народу. Ця трагедія повинна стати для всіх нас важливим уроком.
Жертвам Голодомору – вічна пам’ять.
