Між селами Дубинове та Вільшанка є малопомітна автобусна зупинка, яка майже загубилась у розкішних буйноцвіттях деревію, петрового батога, чебрецю, косариків, звіробою та інших польових квітів. Та якщо уважно придивитеся, то прочитаєте: «Слюсареве». Повернувши ліворуч від траси, через кілька хвилин їзди на легковичці ви попадете в село з такою назвою. За легендою заснували його за часів цариці Катерини ІІ. Коли вона гнівалась на непокірних, то намагалася прибрати їх кудись подалі від царських очей. Отак і з’явився серед лісів південний виселок для непокірних осіб. А назва села пішла від того, що переважна більшість виселенців були слюсарі.
До речі, як засвідчує монографічне дослідження Ольги Білецької «Савранщина. Нарис історії. Від стародавніх часів до початку XX століття», Слюсареве єдиний населений пункт на Україні, який має таку назву.
Рівна смуга асфальтівки, обабіч якої ростуть берізки, приводить нас до центру села.
На невеликому сільському майдані – людно. Сьогодні тут базарний день. Приїздять сюди переважно підприємці, які торгують промисловими, господарчими товарами та овочами. Є в селі й свій магазин. Зберігся він ще з радянських часів. Та й тепер належить ГВП «Пшеничний колос», тобто спадкоємцю колишньої райспоживспілки. Завмаг Тетяна Дунська саме приймає товар. Племінничка Оленка допомагає тітоньці внести кошик, бо знає, що та обов’язково пригостить морозивом. Можливо, колись вона й сама стане за прилавок, так би мовити, продовжить сімейну династію. В цьому магазині колись, майже 20 років поспіль, працювала завмагом її бабуся, а Тетяни Миколаївни – мати. Таїсія Василівна й тепер нерідко допомагає доньці. Не без її мудрих порад та фізичної підтримки Тетяна облаштувала в сусідній кімнатці бар, в якому затишно і комфортно, як вдома.
В селі люди довго не базарують. Купивши все необхідне, розходяться по домівках. Одна жіночка, якось особливо уважно поглянула на другу і тривожно запитала:
– Надю, тобі що, зле?
– Напевне тиск підскочив, – коротко відповіла та.
– А ти зайди на ФАПу.
І ми разом з Надією Брозінською теж прямуємо до сільського медичного закладу. Завідувачка Тетяна Бершадська зразу ж, навіть нічого не запитуючи, запрошує жінку сісти і починає міряти тиск.
Потім дає необхідні ліки. І переконавшись, що пацієнтці стало краще, відпускає її додому.
– А як ви дізнались, що цій жінці потрібно зміряти тиск? – цікавлюсь в сільської медички. Тетяна Володимирівна посміхається.
– Я тут вже 27 років працюю. Знаю кожного із 320 жителів не тільки в обличчя, а й всі їхні хвороби. Особливу увагу приділяю дітям, яких в селі 84.
Помітивши, що я оглядаю кабінет, Тетяна Володимирівна каже:
– Нещодавно зробили ремонт. Спасибі сільському голові, постійно турбується про наш заклад. Регулярно виділяються з місцевого бюджету кошти на придбання медикаментів, необхідних для надання невідкладної допомоги. Придбали холодильник, паласи, занавіски. Тепер у нас затишно, не соромно, коли люди заходять. Щорічно виділяють кошти для проведення поточних ремонтів. От ще б велосипед. Наше село просторе. Отож, пішки ходити на виклики – загайно та й втомлюєшся.
Під одним дахом з ФАПом розмістилися клуб, бібліотека та православна церква. Всі вони мирно співіснують і роблять свою справу.
– Скоро у нас буде справжня церква! – з тихою радістю промовила одна бабуся, яка помітила, що я розглядаю двері, які ведуть до храму.
– Вже й місце освятили. Сам благочинний приїздив. А гроші на спорудження церкви пообіцяв дати колишній житель нашого села Валентин Казимирович Ковальський, який вже давно живе в місті і, напевне, має свій бізнес, – додає вона.
Як працює бібліотека, розповідати не буду. Наведу лише один факт. Коли бібліотекаря Наталю Усатюк було переведено на 0,25 ставки, і йшла мова про закриття цього закладу культури, то жителі села приїздили в район, щоб відстояти свою бібліотеку. Тепер Наталя Павлівна працює на півставки, та ходить на роботу щоденно, не рахуючи години. Хоча і вдома клопотів у цієї жінки вистачає. У неї є четверо дітей і одне онуча.
Про те, що Слюсарівський сільський клуб постійно проводить дискотеки, вечори відпочинку, влаштовує концерти на різні свята, чула й раніше. А те, що тут ще й вистави влаштовують, відверто зізнаюсь, дуже мене здивувало. Як розповіла завідувачка клубу Тетяна Шкрабак, однією з останніх робіт самодіяльних артистів була «Ніч перед Різдвом» за Гоголем.
До речі, тут створено хороший колектив. Причому на сцену виходять не тільки школярі чи молодь, а й досить статечні й поважні люди. Чудово виступають брати Сергій та Олесь Осадчуки, дружина Олеся Вікторія. Іван Пасічник, який нині навчається в Уманському музичному училищі, а приїжджаючи додому охоче бере участь в усіх культурних заходах. П’ять років тому в колектив самодіяльних артистів влився Олег Авдєєвич, який працює інженером по охороні і захисту лісу в ДП «Савранське лісове господарство».
В розмові із завідувачкою клубу знову почула про те, що їм дуже допомагає сільський голова Валентина Іванівна Поплавська.
Працівники клубу, вчителі, учні вже почали збирати експонати для майбутнього сільського музею.
– У нас гарна природа, багате партизанське минуле, талановиті, цікаві люди, – говорить Тетяна Іванівна, – гріх це не зберегти для нащадків.
Того дня доля звела нас в селі з однієї талановитою жінкою. На перший погляд, Ганна Миколаївна Рекечина звичайна селянка. Майже все життя працювала нормовичкою в місцевому колгоспі, а в похилому віці була технічкою в клубі. Та разом з цим вона людина творча: вишиває, плете, виготовляє вироби з пір’я.
– Ми все життя у підсобному господарстві тримали багато птиці: курей, гусей, індиків. А в них таке чудове пір’я, то й почала з нього робити виготовляти прикраси. А якось для виступу однієї дівчини на конкурсі зробила плаття з пір’я. Так його опісля виступу в музей забрали, – розповідає жінка.
І сьогодні, коли їй пішов 78-й рік, не полишає творчості. І це не тому, що жінці нічим зайнятись (разом з чоловіком ще обробляють чималий город), просто душа прагне поезії. Поетична душа і в її супутника життя. Такий цікавий факт. Олександр Зіновійович для того, щоб віднадити зайців та інших зайд від свого баштану та капусти, повиробляв такі опудала (на знімку), що їх можна також в музей чи на виставку.
Від гостинних Рекечин знову повертаємось в центр села. Тут саме вивели на прогулянку вихованців дитсадка. Діти бавляться на облаштованому майданчику, вихователька та нянечка стежать за ними. Всього в цьому садочку виховується 15 діток. А ще 60 ходять до школи. Зрозуміло, що нині всі вони на канікулах, вчителі – у відпустках. А от директорці навчально-виховного комплексу «ЗОШ І-ІІ ступенів-дитсадок» Анастасії Михайлівні Демченко відпочивати ніколи. Вона має простежити, як йде опорядкування території навколо школи. Проходячи класами, переконуєшся, що тут все має сучасний рівень. Комп’ютерний та народознавства класи нічим не поступаються міським. Слід зауважити, що ремонти в класних кімнатах, кабінетах, в коридорах були завершені ще на початку літа. Тепер просто підфарбовують парканчики, лавочки в дворі школи. А він досить великий і гарний. Напевне, не одному випускникові десь в місті пригадуються стрункі ялинки, пишні квітники, які стали невід’ємною часткою їхнього шкільного життя.
Неподалік від школи – сільський парк, на чільному місці тут – пам’ятники Герою Радянського Союзу Володимиру Панасюку, жителю Слюсаревого, та воїнам, що загинули за незалежність батьківщини. Їх дбайливо доглядають місцеві школярі.
Слюсарівське відділення зв’язку дуже схоже на магазин, бо тут крім газет, журналів та листівок можна придбати предмети першої необхідності. Навіть хліб. Частину товарів возить, як кажуть у селі, попід хати листоноша. Напевне, це їй дещо ускладнює роботу, та сільчанам дуже зручно. Особливо стареньким. До речі, завідувачка Оксана Бойко з гордістю каже, що у них найвищий в районі рівень передплати періодичних видань.
– І в цьому чимала заслуга нашої єдиної листоноші Світлани Єфремової. Адже вона більшість примірників оформляє вдома. Читають у нас і «Одеські вісті», – додає Оксана Василівна.
Залишаючи Слюсареве, подумала, що села, як і люди. Є такі, що мають гучні наймення, вміють себе вихваляти, а якщо поринеш вглиб, там – порожньо. І навпаки, є чимало непоказних з виду, скромних, а в них і серце добре , і душа багата. Ось така вдача і в цього села. Маленьке, на перший погляд, нічим особливим непривабливе, а познайомилась ближче і виявилось, що воно єдине таке на Україні, що в ньому й люди цікаві та талановиті, а головне, що незважаючи ні на які перебудови, зуміли зберегти все необхідне для нормального життя.
Напевно, це стало можливим тому, що тут вміло поєднують сучасне із минувшиною і впевнено дивляться в майбутнє. І навіть те, що тут немає своєї сільради, немає базового агроформування не стало на заваді розвитку села. Звичайно багато важить те, що сільський голова Валентина Іванівна Поплавська та апарат сільради щосереди приїздять сюди на прийом, цікавляться проблемами мешканців села і намагаються їх вирішувати разом.
