Бабця Васса дуже здивувалася, коли ранньої години до її скромної, старенької оселі завітала така представницька делегація – сільський голова Володимир Денисюк, перший секретар Савранського райкому СПУ Лідія Поліщук, голова районної ради ветеранів війни і праці Павло Зброжко, фермер Іван Волошин, односільчани. І не з пустими руками – з подарунками, квітами, тортом. А привід для такого незвичного візиту поважних гостей – привітати бабуню, Вассу Дмитрівну Таранюк, з днем народження. Дата не ювілейна, але дуже солідна: виповнився іменинниці 91 рік! Не звикла старенька до таких почестей та уваги, зніяковіла, зашарілася і на побажання здоров’я і прожити літ, скільки зозуля накує, киває головою та дякує. Вже потім, коли оговталася від зворушливих слів та побажань, розповіла трохи про себе.
Народилася тут, у селі Глибочок. Тут усе життя прожила, працювала нормовичкою і дояркою у колгоспі. І заміж у рідному селі вийшла, і народила аж одинадцятеро дітей. Чи легко їй було? Авжеж, ні. Бо виростити стільки дітей, при цьому щодня працювати в колгоспі, погодьтеся, ой як не просто. А Васса Дмитрівна змогла пережити і труднощі, і голод, і нестатки. Не впадала у відчай, не скаржилась на долю. Певно, тому доточував їй Господь віка, аби хоч трохи, хоч на старість пожила спокійно і в достатку. Але немає старенькій і досі спокою. Так склалися сімейні обставини, що діти роз’їхалися по різних містах і селах, чоловік у вісімдесятих роках помер, а на бабчиних плечах ще й досі клопоти – живуть разом з нею троє онуків, діти однієї з дочок, яка мешкає тут же в Глибочку, а турботу про дітей переклала на 91-річну маму. Та матір не ремствує. Варить їм їсти, воду з криниці носить, пере одяг собі та онукам.
– Як же так? Ви ж старенька.
Васса Дмитрівна відповіла:
– Доки можу – то й робитиму усе.
І сказала це щиро, без смутку й образи.
– У Вас нічого не болить? Ви добре бачите? – знову допитуюсь.
– Нічого не болить, ніколи не хворіла, і зір у мене добрий, без окулярів дивлюсь телевізор.
Тут до розмови долучається невістка Ганна. Розказує, що декілька років тому прооперували бабцю: апендицит. Вирізали хірурги той апендикс, та й пішли, залишивши пацієнтку на операційному столі. Не сподівались, що бабуня швидко отямиться від наркозу. Яке ж було їх здивування, коли зайшовши через певний проміжок часу, аби забрати хвору в палату, не застали її там. Виявляється, бабця захотіла, даруйте за відвертість, у туалет, сама встала і, як нічого не сталося, без сторонньої допомоги почимчикувала надвір. Що це? Сила волі чи закладене ще від народження природою таке здоров’я? Певно таки від предків перейняла. Бо ж не ніжилася на курортах і в санаторіях, харчами-делікатесами не балувалася, і спочинку фактично не мала за своє довге життя. У її батьків було десятеро дітей, всі вижили.
Якщо відверто, не часто навідуються до Васси Дмитрівни дочки – у них свої клопоти і проблеми. Та й матеріальний чинник чималу роль відіграє – в одних пенсія мізерна, інші без роботи. Ось і тепер двоє онуків, що мешкають з бабкою, фактично без роботи і живуть за рахунок її пенсії. Не скаржиться Васса Дмитрівна на життя, не вимагає для себе якихось пільг, не сподівається, що привезуть палива. Живе і терпляче сприймає життя таким, яке воно є. З особливою теплотою розповідає Васса Дмитрівна про невістку Ганну, дружину єдиного сина, який живе поруч (двоє синів декілька років тому померли). Вона, каже, прибіжить, щось їсточки принесе, добре слово мовить, пожаліє, для мене як рідна дитина.
Приємно було чути такі слова про Ганну Степанівну Таранюк, колись передову доярку району і невтомну трудівницю.
Я дивилася на цю тендітну жінку, на її очі, які й досі не втратили живого блиску, на руки, котрі за довге і нелегке життя переробили стільки роботи, і прониклася симпатією до неї. Саме на таких, певне, і тримається наша земля. Вони живуть для когось, не вимагаючи нічого для себе. І щиро радіють, коли про них згадують.
Полянецький сільський голова В.О. Денисюк оформлює згідно з Указом Президента України документи, аби присвоїти В.Д. Таранюк звання «Мати-героїня», а відтак збільшити її пенсію і встановити певні пільги. От тільки чи дочекається? Поки папери пройдуть відповідні інстанції, мине не один місяць. А вік у бабці солідний, кожен наступний місяць може стати останнім на її життєвій стежині. Так хочеться, аби зозуля накувала цій славній жінці хоча б ще пару-трійко і ще більше літ…
