На замовлення московської кінокомпанії «А-1 Кіно Відео» в Одесі режисер-постановник Олексій Луканєв знімає комедію «Пістолет Страдіварі» (робоча назва «Суцільне задоволення»). Роль батька одного з головних героїв у картині виконує народний артист Росії Еммануїл Віторган.
Актор люб'язно погодився дати інтерв'ю «ОВ».
– Еммануїле Гідеоновичу, чим Вас зацікавила робота у цій картині?
– Я просто не зміг відмовити Одесі-мамі і одеситам, хоча у мене ніколи не було такої кількості знімальних днів – всього два. Перебування у цьому місті для мене дуже цінне. Адже мої близькі і рідні родом звідси – у мене чисто одеське коріння. Тут жили мої батьки. Батько закінчив Одеський борошномельний інститут. І перед війною будував, а під час війни відновлював борошномельну промисловість, адже хліб був на рівні зброї. Тому ми об'їздили велику кількість міст СРСР. Баку, Ставрополь на Кавказі, Астрахань, Ленінград... І скрізь мене вважають своїм земляком.
– Як Ви стали актором?
– У Ставрополі я дружив з хлопчиком, батьки якого були акторами, і саме від них я заразився цією хворобою, на ім’я Театр. Я опановував ази акторства в Астраханському драмгуртку при Палаці піонерів, а потім Ленінградському театральному інституті.
– Як часто буваєте в Одесі?
– Намагаюся приїздити при першій нагоді. І в минулому році був. Пам'ятаю, коли я приїздив на канікули, то не встигав за два місяці обійти всіх рідних. На вулиці Ришельєвській жив мій дідусь по батьковій лінії. А у батька було десять сестер і братів і у мами одинадцять. А сьогодні тут вже півкладовища моїх рідних.
– У цьому році виповнюється 50 років Вашої творчої діяльності. Як відзначатимете?
– Я підготував моновиставу "Вихід". У ній я хочу подякувати тим, з ким зустрічався, працював ці роки. Сам взявся за постановку, сценарій написав драматург Олександр Володін, з ним я дружу понад 30 років. Вистава про людину, яка одружилася, розлучилася, працювала. Пролунав телефонний дзвінок, і голос сказав у трубку: "Готуйся, твій вихід". Дивний дзвінок, дивна пропозиція... У виставі співатиме Висоцький – пісні, які я вибрав. З цією виставою я планую у цьому році приїхати до Одеси.
– Сьогодні Ви не так багато знімаєтеся в кіно. Чому?
– Коли тобі потрапляється матеріал, до якого ти повинен дотягтися – це чудово. А матеріал, який потрібно витягувати – це погано. І сьогодні мені багато пропонують того, що мені не подобається. Раніше я ніколи не дозволяв собі погоджуватися на ролі, сценарії, які були мені не цікаві. Але іноді погоджуюся на подібне. Тому що не хочу ходити бідним. Отож матеріальна сторона виходить на перший план. Мені самому соромно, але я це роблю, хоч і нечасто. З сумом дивлюся на колег, яким дякує вся країна, носить на руках за їхні фільми і ролі: адже вони живуть у бідності! Ми часто скидаємося на труни творчим людям. Що тут говорити – останній яскравий приклад з Михайлом Кононовим. Прикро і сумно...
– У Вас напевно були незвичайні випадки на майданчику, розкажіть...
– Ну, було стільки всього. Наприклад, мене кілька разів просто калічили! За сюжетом фільму "Скринька Марії Медічі" мене вбивають молотком. Його зробили з поролону. І раптом він зник. Тоді взяли справжній молоток. Актор, не розрахувавши сили, під час зйомки "вломив" мені так, що зламав ключицю. Ще у фільмі "Битва за Москву", де я грав комісара, під час батальної сцени у Брестській фортеці ззаду на мене напав хлопець вагою близько ста кілограмів і зламав ногу.
– У якому фільмі відбувся Ваш дебют?
– Я почав зніматися у 1962 році. Це був епізод у фільмі "Після весілля". Через кілька років вийшла картина "Два квитки на денний сеанс" і потім не було року, щоб я не з'являвся в одному, двох, а іноді і трьох фільмах. В 1973 році на телеекранах з тріумфом пройшов фільм "Кортик", і я став більш популярним, мене почали упізнавати. Цю картину поставив режисер Микола Калінін, котрий зняв і "Бронзового птаха", і "Рудобєльську республіку" – один з найкращих моїх фільмів.
– Ви, в основному, грали негативні ролі. Не шкодуєте?
– Ніколи! Я ніколи не відмовлявся від негативних ролей. Від позитивних – так. Тому що за радянських часів позитивні герої робили вигляд, що не знають, як діти з'являються на світ. Тому мені було нецікаво бути таким. А у негативних персонажів життя таке цікаве! Для мене головне, що люди в кінотеатрах, бачачи її, розуміли, що можна жити по-іншому, у добрі, а не в злі. Кого я тільки не грав: і зеків, і фюрерів... І вражений, як люди за це до мене і моїх героїв щиро ставляться. Я вдячний їм за це!
– З ким з акторів дружите?
– Я дружив з багатьма, яких вже немає. Із Сашком Абдуловим, з яким познайомився на зйомках фільму "Чарівники", з Євгеном Леоновим – ми працювали у картині " І це все про нього". Зараз підтримую зв'язок з Валентином Гафтом. Але взагалі-то друзів не може бути багато.
– Еммануїле Гідеоновичу, яке у вас хобі?
– А його у мене немає! На відміну від моїх знайомих, які захоплюються полюванням, риболовлею. Хоча я прожив багато років на Волзі. Я можу, звичайно, поїхати на риболовлю, але посидіти біля багаття, зварити юшку, посмажити м'ясо і потримати горілку у прохолодній воді. Але ще краще повалятися на дивані, почитати книжки.
– А футбол дивитеся?
– Під настрій. Я не фанат. Я можу пропустити матч. Але коли потрапляю на хорошу гру, то одержую величезне задоволення. Був час, коли дивився двобої за участю московського "Спартака" і київського "Динамо". Тоді інший був футбол, по-моєму, цікавіший і змістовніший. Які були футболісти, які імена! Я багатьох знав, спілкувався. Зараз на це часу немає, я дуже затребуваний. І слава Богові!
