Хвалити Бога, в нинішньому році врожай ранніх зернових та зернобобових видався напрочуд гарний. Та чи виправдались надії сільгосптоваровиробників? Чи великі прибутки приніс великий хліб, чи лише клопоти?
В українському тижневику ділової інформації «Агропрофі» читаємо трохи дивну, на перший погляд, фразу: «Україна отримала багато збіжжя, і в нашому випадку це, як відомо, друга після негоди біда селянина». За поясненням звертаюся до того ж таки селянина. Директор ТОВ імені Кірова Савранського району Григорій Петрович Царук відповідає:
– Нічого дивного в цих словах немає. Я безмежно незадоволений ставленням держави до сільгосптоваровиробників. Сьогодні на нас ніхто не зважає. Коли мене запитали, по чому б я згодився продати зараз пшеницю, я відповів, що по 1050 гривень за тонну. В районі є керівники, які ладні віддати її й за 1000 гривень. І це зазначте, що ми не маємо наміру збагатитись, а хоча б не зазнати збитків. На вирощування тонни пшениці я витрачаю 1000 гривень, а мені пропонують за неї 720-730 гривень. То як це називається? А соняшник ще й не почали збирати, а закупівельні ціни на нього прогнозуються значно нижчі від собівартості. Ще в січні місяці за моїми підрахунками для виконання всього обсягу сільгоспробіт потрібно мільйон гривень лише на дизпаливо. На календарі дев’ятий місяць, і я переконуюся в тому, що не помилився у своїх підрахунках. Але ж мені потрібне не лише пальне. Я взяв у людей в оренду землю, на яку поставлена фіксована ціна. Вони чекають оплати. Якщо я вчасно не розрахуюсь, орендодавці мають права подати на мене до суду, і я змушений буду все виплатити. А ще ж мені потрібно дбати й про оновлення техніки. Без цього сьогодні не можна. У нас в господарстві є два нових комбайни, але самотужки упоратися із збиранням ранніх зернових ми не могли. Довелось орендувати ще два в іншому товаристві. За їх роботу необхідно заплатити стільки, скільки коштує один комбайн. Звідси й роблю висновок, що потрібно ще купувати техніку. А за що?
Варто зважити ще й на те, що ми не у найгіршому становищі. Все-таки маємо, хоч і не достатню кількість, та своєї техніки, механізований тік, та й обсяги виробництва порівняно великі. А що робити дрібним землевласникам-фермерам, які не мають своєї техніки і конче потребують грошей, бо потрібно віддавати кредити? Ось вони й змушені продавати пшеницю за безцінь.
Аналогічну думку висловив і фермер із Ширяївського району Олександр Вікторович Остапчук. Він переймається тим, що нашу пшеницю вважають неякісною, хоч на вигляд вона зовсім непогана. Виживає цей сільгосптоваровиробник за рахунок того, що, крім зернових, займається вирощуванням овочів.
Про необхідність мати якомога ширший набір різноманітних культур вів мову і директор ТОВ «Батьківщина» Ширяївського району Володимир Петрович Володівщук:
– Сьогодні все залежить від того, яку культуру ти вирощуєш. Наприклад, ячмінь продається нормально. Проблемна реалізація пшениці. І все тому, що всі елеватори нині приватні. Немає незалежних лабораторій, тому й ціни вони диктують. В основному, наше зерно визнають непродовольчим. А це означає, що купують його по 650 – 700 гривень за тонну. А собівартість його, якщо вирощувати з дотриманням всіх агротехнічних вимог, сягає 1500 – 2000 гривень. Особливо цей момент проблемний для дрібних господарів. А умови господарникам диктує ринок. Щоб вижити в таких умовах, по-перше, в сівозміні потрібно мати якомога більший набір різних культур. По-друге, знижувати затрати. Тобто, переходити на нові технології обробітку (нова високопродуктивна техніка, нові сорти, ставлення працюючих до виконання своїх обов’язків). Потрібно змінювати свідомість сільгосптоваровиробників. Без цього нічого не доможешся. У нас немає іншого шляху. Ми живемо на цій землі, і ми маємо нею займатися. Шкода, звичайно, що немає асоціації сільгоспвиробників, яка могла б захищати наші інтереси. Взяти хоча б переробників. Вони домовилися про єдині стандарти, закупівельні ціни. І все. Нічого проти цього не вдієш. А аграріїв ніхто не підтримує, вони мають надіятись тільки кожен сам на себе.
Сьогодні більшість трейдерів говорять, а приватні лабораторії підтверджують, що пшениця нинішнього врожаю не відповідає хлібопекарським стандартам, що в неї якість тільки товарного зерна.
– Якщо це так, то з чого ж печуть у нас хліб, – ставить логічне запитання директор найбільшого у Савранському районі агроформування ТОВ «Савранський завод продовольчих товарів» Юрій Ружицький, – адже в Україну сьогодні з-за кордону пшеницю не ввозять? Наше господарство орендує близько десяти тисяч гектарів землі в Савранському та Любашівському районах. Врожай в цьому році видався добрий, збирали ми його своєю технікою, оскільки маємо нові комбайни вітчизняного виробництва «Дніпро- 350», посівний комплекс «Джон Дір», три трактори МТЗ–82, проте на вагомі прибутки розраховувати не доводиться. Адже продаємо по 700 – 770 гривень за тонну. А це нижче собівартості. От і виходить, що маємо не великий хліб, а великий головний біль. І основна причина полягає в тому, що політика держави не на користь сільгоспвиробників.
Як стверджують спеціалісти з ринкових відносин, не треба квапитись продавати. Та більшість не можуть чекати через брак коштів, а ті, хто міг би зачекати, не мають, де зберігати збіжжя. Це ще одна проблема. Власних складів не достатньо. Орендувати елеватори теж проблемно. Більшість з них – приватні, які насамперед дбають про власні інтереси. Тож вони самі вирішують, яке зерно закладати, з ким працювати, а з ким ні. Не слід забувати, що в так званих державних засіках, є залишки зерна минулих років. Для того, щоб розширити можливості заставних закупівель зерна, потрібно мати додаткові місткості. В той же час власникам елеваторів тримати зерно в нерухомості невигідно. Щоб підтримати свого сільгосптоваровиробника, держава мала б збудувати свої елеватори. Та враховуючи нинішнє економічне та й політичне становище в країні, з усього видно, що цього найближчим часом не станеться. Що ж робити аграріям? Деякі науковці пропонують будувати сушарки, елеватори, місткості для зберігання зерна та вчитись не продавати зерно з-під комбайна. Тільки тоді аграрії стануть повноправними членами бізнесу, а не пасинками у бізнесових іграх трейдерів. А ще висловлюються думки щодо створення кооперативів, асоціацій, які могли б спільно будувати, торгувати і захищати свої інтереси. В цьому поради теоретиків певною мірою співпадають з думкою практиків. Можливо, саме в цьому напрямі в подальшому й розвиватиметься наша сільськогосподарська галузь. Поживемо – побачимо. А поки що, на жаль, ті, хто вирощує хліб, – програють, а ті, хто торгує, – виграють.
