Клавдія Олександрівна Кудінова багато років працювала вчителем, виростила разом із чоловіком Олександром Васильовичем, чотирьох дітей – доньок Наталю, Тетяну, Ольгу і сина Юрія. На початку 50-х років родина переїхала до Лиманського, де і донині Клавдія Олександрівна живе разом з Тетяною. Діти, онуки, правнуки дуже люблять приїжджати до мами і бабусі. Давня читачка нашої газети, Клавдія Олександрівна з деякого часу – постійний кореспондент сторінки для дітей «Сонечко», яка веде рубрику «Небесні новини». Наше знайомство почалося з її листа до редакції, а зустрівшись, ми говорили не лише про астрономію – про усе на світі. Розповіді Клавдії Олександрівни про дитинство і юність – немов жива ілюстрація до підручника історії, її багатий життєвий, материнський, педагогічний досвід – справжня скарбниця.
З ДАЛЕКОГО ДИТИНСТВА
– Жили ми в залізничному селищі Малі Колпани біля Гатчини. Родина була інтернаціональною. Дома дуже добре співали – і революційні, і народні пісні. Зазвичай заводієм був тато, він і диригував, і заспівував. Одна із найулюбленіших пісень – «Вечерний звон». Тато був тоді машиністом, і часто вночі за ним приходив посильний, стукав у віконце: треба було йти на зміну (тоді не було чіткого розкладу для вантажних поїздів). Мені цей нічний стукіт запам'ятався на все життя.
Нам, дітям, ці роки пам'ятні ось чим. Був початок непу, люди одержали можливість займатися «індивідуальним бізнесом». Вулицями ходили ремісники і продавали свій товар. Наприклад, несе ремісник на плечі саморобне морозиво і кричить: «Морозиво, морозиво! Патока з імбиром, грошей дарма не беремо!». Доки він кричить на початку селища, ми далі передаємо по дитячому ланцюжку, що несуть морозиво. Нам дозволялося купити по одній порції в суботу або в неділю. Навіть якщо не було грошей, позичали «під записку».
Ремісники дуже допомогли нашому поколінню в тому, що ми всі могли спробувати, поторкати. Що я маю на увазі? Наприклад, йде майстер, несе на плечі верстат і кричить: «Гострю ножі, ножиці!». Йде лудильник: «Кому відра полагодити?». Вони нам дозволяли не лише дивитися, як вони працюють, але і самим спробувати. Ми знали, у якому домі валяли валянки, обробляли шкіри, де кравчині живуть, де смачні пироги печуть, хто добре вишиває, плете. Тобто, натуральна економіка того часу була для нас звичайною справою.
Під час голоду 1933 року нас рятувало те, що ми жили близько до природи. Звідти моє захоплення ботанікою. Треба було знати, які рослини їстівні, а які можна застосовувати як ліки. Нас, дітей, виручали, в основному, щавель, плоди жовтої акації. Що зуміємо знайти, що можна їсти, – все їли. У школі нам пояснювали, що це світова криза. Через наше селище проходило дуже багато людей із простягненою рукою – йшли зі своїх голодних місць, зокрема з України. Ну що можна було їм дати, – хіба що молока, більше не було нічого... Коли ввели картки, головною маминою турботою було забезпечити нас харчуванням, що видавалося по картках. Бувало, що чергу з ночі доводилося займати.
Час колективізації... Хоча селище в нас і залізничне, але якщо у когось було, наприклад, дві корови чи три, отже, не більше однієї треба залишити, а то і зовсім не залишати. У нас була одна корова, здавати було нічого.
ІЗ ЧОГО ПОЧАЛАСЯ
АСТРОНОМІЯ
– Спостереження за зірками і взагалі за природою йде з дитячих років. Ми любили риболовлю, часто поверталися пізно, а бувало, і з ночівлею тато брав нас. І завжди дивилися на зірки, звертали увагу на їхні особливості – вони різні за кольором, розміром, яскравістю, скупчення зірок утворюють певні «малюнки». Про що знав, тато нам розповідав. Пізніше ми стали їздити до Пулковської обсерваторії, що запрошувала школярів, групами і у приватному порядку, на свої програми. А далі – робота в бібліотеці: читаю і звертаю увагу на карту, атлас. Порівнюю. Спостереження – це що? Порівняння: вчора було так, сьогодні інакше. А десять років тому як було?.. У дитинстві головне – всотати більше фактів, пояснення цим фактам прийдуть потім, на уроках хімії, фізики, астрономії.
Наші вчителі – фізик Микола Іванович, математик Іван Іванович, Марія Федорівна – географ і класний керівник, приходячи у клас, запитували: «У кого що нового?». Ми піднімали руки і говорили, хто що бачив. Це змушувало нас вслухатися, вдивлятися – як влаштована квітка, як бджола відносить пилок до вулика – це дуже цікаво, між іншим. Треба було, спостерігаючи за бджолою на квітці, віддати всю увагу цьому процесу.
У Марії Федорівни була система, що я потім використала у своїй роботі. Спочатку ми повинні були вивчити те, що біля будинку: дерева в саду, які ростуть краще, які гірше, запитати у батьків про глибину колодязя, щоб довідатися, де залягає водоносний шар; стежили за температурою, опадами. Якщо ведеш такі спостереження, це додаткова п'ятірка – і стимул до самоосвіти.
Ми їздили з Марією Федорівною на риболовлю на озеро, у позашкільний час або у вихідні. Потім почалися поїздки до Царського Села, Гатчини, Вири, Суйди... Вона віддавала нам буквально все своє життя. Взагалі, у нас були чудові вчителі. Не «урокодавачі», а люди, які творили нас, – своєю працею, патріотизмом. Микола Іванович, Іван Іванович, ще один математик – Олексій Євгенович, Ольга Іванівна – викладачі російської мови, директор Павло Олексійович викладав фізкультуру, його дружина Євгенія Петрівна працювала в шкільній бібліотеці.
Коли чергував по школі Іван Іванович, ми за ним ходили вервечкою. Вирішили якось влаштувати іспит – не лише йому, всім учителям, але він був найбільш чуйним. Спеціально вишукували такі питання, на які він не відповів би. А вишукувати – виходить, читати книжки.
Учитель співу, – не пам'ятаю, на жаль, його імені, – грав нам класику, вальси, а ми танцювали. Якщо звучала знайома мелодія, підспівували. Він розповідав про оперу, балет, – багато нам у цьому напрямі дав. Ми полюбили театр: всі казки переглянули в ТЮГу, потім ходили до «Маріїнки», до консерваторії. Додому повернешся – і крутишся, як балерина, і співали, як оперна співачка.
У наш час, і це багато в чому залежало від вчителів, класні години присвячувалися самооцінці, самоаналізу, самокритиці. Треба було розповісти, що за минулий тиждень зробив гарного, що поганого, із чим не згоден. До речі, на першій сторінці вашої газети, внизу, друкуються висловлювання мудрих людей. Це дуже гарний – пізнавальний, філософський – матеріал для класних годин...
СТЕЖКОЮ
УЛЮБЛЕНИХ УЧИТЕЛІВ
– Ще з восьмого класу, коли нас запитували, яку професію оберемо, я завжди говорила: «Буду вчителем». Вступила на географічний факультет Ленінградського педагогічного інституту імені Герцена. Через два роки, у 1938-му, заарештували і незабаром розстріляли татуся. Викликали і мене на допит, але відпустили... У 1939-му, у жовтні, студентів четвертих курсів всіх факультетів терміново послали на практику у Сибір на два роки – там були потрібні вчительські кадри. На збори дали тиждень. Я попросилася у Красноярський край, де в адміністративному засланні перебувала моя тітка: думала, можливо, вдасться побути разом або хоча б поспілкуватися. Опинилася в райцентрі Велика Мурта, де пробула до 1944 року: адже почалася війна, – а в Ленінграді в блокаду загинули моя мама, родичі. Держіспити здавала в Іркутському університеті, а диплом одержала після війни в Ленінграді. Там же, у Сибіру, познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком – Олександром Васильовичем Кудіновим. У березні 1944-го одружилися, незабаром він пішов на фронт, і зустрілися ми лише у 1946 році, вже на Україні, у Первомайську. У 1952 році полк чоловіка перевели у Лиманське, я працювала в школі. А після його демобілізації, коли постало питання: чекати квартиру в Одесі чи залишатися тут, одержувати землю, – суперечка була, але недовга. В інтересах дітей, звичайно, краще було б жити в Одесі. Але чоловік, а він був селянської закваски, сказав: «Я повинен побудувати будинок, посадити дерево, підняти свою родину». Ми взяли землю, сподівалися побудувати будинок за три роки, а вийшло – за десять років.
У нас не вистачало вчителів, і кілька років я вела не лише географію, але і ботаніку, зоологію, астрономію, завідувала пришкільною ділянкою, їздила із дітьми на екскурсії тощо. У школі навантаження у дві зміни плюс заняття у вечірній школі, додому могла прийти об 11-й годині – і сідала писати плани на завтра. Скільки в мене залишалося часу на дітей?.. Тому росли вони, як всі діти навколо, особливого виховання я не давала. Можливо, у тому розумінні тільки, що намагалася розширити їхній світ і теж привчити їх до уваги, спостереження. У результаті вийшло так, що поїздки для них зараз – головне захоплення і основний відпочинок. Вони були зі мною на всіх екскурсіях. А екскурсії будувалися так, як вчила Марія Федорівна: спочатку досліджували те, що поруч – росте, тече, звідки вітер дме, яка температура тощо. За це, крім п'ятірки в школі, ще і дома похвалять. Похвала – у вигляді цукерки. Тетяна моя дотепер солодке любить. Потім – що є навколо школи, у нашому селищі. Далі просуваємося лиманом або вздовж лиману – у Градениці, інші села. Наступний етап – Тирасполь, Одеса, Ізмаїл, потім – Київ і, нарешті, – Москва, Ленінград або Крим.
Дуже добре була поставлена екскурсійна робота в Одесі, коли на дитячій туристичній станції працював Павло Федорович Чича. Звичайно, це залежало не лише від його особистої ініціативи, – і держава більше відпускала коштів. Наша школа була однією з найкращих в області щодо туристичної роботи.
Що ж стосується побуту... У мене був чудовий чоловік! Він дуже любив мене і дітей, був не лише моєю правою рукою, але і моїм порятунком. Якщо я нездужала, він ставав і доглядальницею, і лікарем. Дітей зустріне із садка, зі школи, нагодує, казки розповість. Це було на ньому, – притому, що сам він теж працював у школі – учителем фізкультури. Як я стежила за успішністю дітей? Зробивши уроки, вони повинні були зошити залишити на столі. Я приходила і намагалася перевірити домашні завдання. Навчалися діти непогано, усі одержали вищу освіту.
«МИ ПРОСТО ЖИЛИ»
Про рідний дім згадує донька Клавдії Олександрівни, Тетяна Олександрівна:
– Дитинство було чудове: у нас були мама, тато, була бабуся, коли ми приїхали сюди. Тато у нас був льотчик, і ми пишалися цим. Він цілий тиждень збирав шоколад, який йому давали в польоти, і приносив нам по цілій плитці. Дома у нас все було гарно, жодних сварок не було. Коли мама з татом були на роботі, у нас збиралися друзі, було весело. Гроші завжди лежали у відкриту, на шафі, ми знали, для чого вони призначені. Щоразу, одержавши зарплату, мама з татом сідали і планували бюджет родини в нашій присутності і з нашою участю. Якщо перед зарплатою залишався останній карбованець, він витрачався на пряники: на карбованець тоді можна було купити кілограм пряників.
Ми не відчували, що батьки нас «виховують», – ми просто жили. Те, що мама і тато працювали в школі, накладало певну відповідальність: ми не могли їх підводити. Не було для нас жодних потурань, скоріше навпаки. Школа була центром цивілізації – всі найцікавіші події там проходили. Багато різних виставок було, мама організовувала карнавали. В основному, влітку – до них готувалися костюми бабок, жучків, павучків... Мама співала у хорі, читала вірші. Тато теж добре співав, грав у виставах за оповіданнями Чехова. Ми займалися в шкільній самодіяльності. Вдома усі разом співали, танцювали під патефон.
Були у нас свої ігри – і на вулиці, і вдома – настільні. Тато грав у шахи. Брат випилював лобзиком, ми вишивали. У клубі часто показували кіно – ми дуже любили казки, фільми «про війну». Усі каталися на ковзанах, навіть ходили до Дністровська через лиман. Дуже популярний був хокей – клас проти класу. Тато організовував різні змагання. Було цікаве і веселе життя...
