Серед багатьох проблем, які хвилюють мешканців Татарбунарського району, мабуть, немає важливішої, ніж гостра нестача води. І води, не взагалі, а питної, яка, за ідеєю, мала б (у нашому-то столітті!) постачатися споживачеві постійно, у потрібній кількості та була б безпечною для здоров’я.

Татарбунарці (маю на увазі увесь район) вважають, що вони більше ніж хтось інший, страждають не лише через її нестачу, але, переважно, – й взагалі через її відсутність. І по-доброму заздрять арцизцям, для яких вода – якщо й тема для обговорення, то така, яка активно вирішується на сьогоднішній день. Хоча і тут непокоїть її якість. Років два-три тому всюдисущий Михайло Лебеденко – директор СПМК, який із головою «занурився» у розв’язання проблеми, зацікавив своїми задумками легкого на підтримку всього нового та корисного керівника нинішнього фермерського господарства «Агрофірма «Бургуджи» Сергія Паращенка. Він знайшов приміщення у центрі Виноградівки – одного з найбільших сіл у Арцизькому районі, упорядкував його та прилеглу територію. Потім було замовлене сучасне обладнання, над створенням якого потрудилася група вчених. Коли воно запрацювало, пішла прозора, як сльоза, очищена від шкідливих домішок вода. Я пригадую хвилини радості тих, хто першими її скуштував. Серед дегустаторів були голова районної ради Олександр Малєв та голова райдержадміністрації Віталій Давидов.

Справа пішла, і Лебеденко із притаманною йому наполегливістю почав домагатися встановлення такого ж обладнання і в Арцизі, якість води в якому й дотепер невтішна. Не підтримали його ідеї. Тоді Лебеденко, встановивши обладнання з доочищення водопровідної води на території своєї організації, почав запрошувати городян безкоштовно споживати її.

Сьогодні депутат райради Михайло Костянтинович Лебеденко усе ж – і начебто небезуспішно – домовляється із міською владою щодо встановлення двох-трьох таких бюветів. Хоча є й інша думка: в Арцизі вода піднімається водозабором із глибини 300 метрів, а це найбезпечніший варіант у плані її якості. Тоді, мовляв, навіщо бювети? Але при цьому ж не можна забувати, що далі вода йде вже по трубах старого, ржавого водогону. Питання полягає у тому, хто візьме на себе оплату вартості доочищення. Як воно буде вирішене, покаже час.

Ситуація у Татарбунарах куди складніша. У місті ще й сьогодні воду постачають погодинно – тричі на день. При цьому її якість не витримує ніякої критики через значне перевищення у ній норми калію та натрію. Перевищення солей – п’ятиразове. Факт сумний, якщо врахувати, що декілька років тому було розроблено обласну програму «Питна вода»… Фахівці Держстандарту після дослідження якості питної води у місті рекомендували встановити на кожній свердловині обладнання для її доочищення. Ось лише міському бюджету такі витрати не під силу. Міський голова Михайло Гусаренко все скрупульозно прорахував: якщо, скажімо, людині на добу потрібно не менше двох літрів питної води, то для десятитисячного населення міста – 20 тонн. До речі, через брак коштів припинилося встановлення доочищення і у вищезгаданій Виноградівці, у якій кілька артсвердловин.

Вихід із становища у Татарбунарах шукають. Наприклад, вирішили встановити обладнання на одній свердловині, щоб потім очищену та розфасовану воду реалізовувати через торговельну мережу за її собівартістю. Знайшлися вже інвестори.

Куди складніше доводиться мешканцям сіл. У скрутному становищі опинилися люди у селі Лиманському. Постановою районної санепідстанції закрито усі колодязі. Не змінила ситуацію і дезінфекція води: бакпоказники, як і раніше, були невтішними. А чотири куби води, привезеної за 60 кілометрів, коштують покупцю 360 гривень. Щоправда, сільрада купила водовоз, і вода продається за пільговою ціною, яка теж не всім по кишені. Коли йде дощ, лиманці виставляють на вулицю усі місткості, що є, щоб запастися водою.

Колишні жителі, які приїжджають в гості до рідних сіл, обурюються:

– Й досі вода привізна?! А де ж колишні кандидати в депутати усіх рівнів, які обіцяли налагодити водопостачання?

П’ять років усім відомий водогін Кілія – Татарбунари, який будується, згідно із програмою «Регіональна ініціатива», ще минулого року мав запрацювати на всю потужність. Поки ж що водогін проведено лише до трьох сіл. Але так справа й загальмувалася, спіткнувшись на проблемі будівництва внутрішньосільських розвідних мереж. І якщо два попередніх роки із цією метою кошти виділялися, то цього року – похвалитися нічим. Тож депутат райради Тамара Кошельник перспективу окреслила точну:

– Вода прийде, а як і кому її постачати, якщо не буде розвідних мереж?

Із такими темпами, схоже, водичка до будинків багатостраждальних сіл прийде дуже не скоро. Наприклад, не мають жодних ілюзій мешканці сіл, розташованих у нижній частині озера Сасик. Хоча ще за колишнього голови облдержадміністрації Івана Плачкова розглядалася пропозиція громадської екологічної організації постачати воду трубопроводом, прокладеним по дну озера.

Ірина Вихристюк – керівник активно діючої громадської екологічної організації, під керівництвом якої провадилася нещодавно громадська акція «Повернемо Сасик морю», стверджує, що ситуація, яка склалася із питною водою, – результат дії Дунай-Дністровської меліоративної системи, що знищила ґрунтові води та малі річки. Та й морська вода біля пляжів рекреативної зони тієї ж Катранки далека від нормативів.

– На цьому курорті, – говорить Вихристюк, – є прірва, через яку скидається вода Сасика та через ґрунтові води потрапляє до колодязів.

Можна, звичайно, нескінченно сперечатися з приводу того, наскільки синьо-зелені водорості Сасика впливають на здоров’я, зросла чи ні через це смертність мешканців найближчих до нього сіл. Але Ірина має рацію на всі сто відсотків щодо того, яку воду ми п’ємо, так ми і мислимо, таке в нас і здоров’я. І не варто скупитися на вкладення інвестицій у забезпечення людей нормальною Н2О.

Нічого не маю проти того, що на утримання хворого озера, яке перебуває у стані хронічного шоку, витрачаються величезні державні кошти. Але, можливо, розумніше було б вкласти їх у водопостачання району, а дамбу, яка відділяє Сасик від моря, розкопати…