…Кожного ранку вона сповзає зі свого незручного ліжка і, втискуючи опухлі ноги у розтоптані капці, сідає на табурет. Звідси їй добре видно двір, затишну альтанку, а головне – лаву, на якій завжди хтось сидить.
Марія колись була дуже вродливою жінкою… Позаду – життя, у якому було і місце радості, світлим надіям. І ніколи, ніколи вона не думала, що старість свою буде доживати в інтернаті, далекому від її галасливого міста, куди завезе її син – єдиний та ніжно люблячий.
Тут, на місці свого останнього притулку, вона всього третій рік. Дуже важкий процес звикання ніяк не скінчиться, і від того страждання все ще терзають її хворе серце. Але у тому, що трапилося, звинувачує лише себе, оберігаючи улюбленого сина навіть від натяку на якісь звинувачення. Плавав. Завжди при грошах – будь вони прокляті! Карти. Казино. Дівчатка. З однією з них – нічним метеликом – одружився. І пішло – поїхало! Звільнився з судна. Програв усе, що мав. Вліз у жахливі борги. Рятуючи сина, мати продала квартиру і залишилася без даху над головою. Але дорослий улюбленець не оцінив шляхетності та самопожертви матері. Та Марія не тримає на нього зла. Одне допікає: вкорочуючи нині осоружне їй життя, син жодного разу не навідав її й не зателефонував.
– І як він там, бідолашний? – запитує себе Марія.
А мені згадалося, як багато років тому у цьому ж будинку-інтернаті я спостерігала трагічну картину, яка мене пройняла.
Літня жінка, яку тільки-но привіз молодий чоловік, безмовно стояла біля вікна й дивилася на незнайомий їй сільський пейзаж.
– Власне, я її привіз на прохання сусідів. Вони зараз за кордоном, – пояснював, чомусь нервуючи, чоловік, доки директор вивчав документи.
Якогось із них не виявилося, і він побіг до машини, де потрібний документ, можливо, залишився.
І раптом ми чітко почули, як машина різко рвонула з місця. Жінка біля вікна стрепенулася, крикнула: «Синку!» і кинулася на вулицю. Вона бігла за густою хмарою здійнятої пилюки, доки, спіткнувшись, не впала.
Кажуть, немає нічого жахливішого, ніж зрадити свою матір. І покарання за зраду страшнішого теж немає. Тоді чому це Боже покарання не лякає дітей – жорстоких та несправедливих до тієї, котра дала їм життя?
Із багатьма підопічними інтернату я поговорила того дня. До своєї долі вони ставляться переважно приречено-спокійно. І ніхто не звинуватив нерідко у повній відмові від них дітей. Зате побоюються старенькі, щоб не повторили діти їхньої гіркої долі. Але ж повторять. В історії інтернату бували такі похмурі збіги, є й сьогодні, коли його підопічними спочатку були батьки, а через якийсь час – діти цих батьків.
Не скажу, що усіх без винятку обтяжує перебування у інтернаті. Більше того, деякі старенькі сприймають це як благо, як порятунок від вічного приниження, озлобленості своїх дітей, для яких старіючі, немічні батьки – ярмо на шиї. І ті, побоюючись бути вигнаними на вулицю, терплять навіть побиття. Для них інтернат – «світло в кінці тунелю». У їдальні одна з жінок зізналася:
– Я вдома з хліба на воду перебивалася. За спільний стіл діти мене ніколи не садовили. Шматком хліба докоряли. А тут, вірите? Нас чотири рази годують. Та смачно як, але головне, по-людському ставляться. Адже там, вдома, я взагалі забула, що це таке, – турбота, повага.
Це так. Підопічним тут – любов та повага. Таку створено атмосферу. А цими днями (і директор інтернату Валентин Балабан цього наполегливо домагався) в одному із одноповерхових приміщень, відмінно відремонтованих, відкриється спортзала із набором тренажерів (загальною вартістю 17 тисяч гривень). І клуб розміститься тут же, доступний тепер навіть для тих, хто їздить у візку.
– І все ж таки сюди краще не потрапляти, – чую чиєсь тяжке зітхання.
– А я з тобою не згодна! – заперечила жінка у інвалідному візку. – Я вдячна долі за те, що потрапила сюди. Та ніж мати таких дітей, краще взагалі їх не мати!
І мені розповіли історію однієї жінки, яка в молодості була легковажною з чоловіками. Усі чоловіки її били, причому даремно. Четверо дітей росли у атмосфері – не дай Боже нікому. Але виросли, пороз’їжджалися. На старість замучила матір совість, що через неї діти нещасливі. Старша донька тим і скористалася: котрий уже рік забирає в неї пенсію, якимось чином продала її половину будинку, й виставила матір на вулицю. І неграмотна жінка, яка перенесла інсульт, ходить по людях, спить де доведеться. І боїться навіть думати, що пенсійні 600 гривень належать їй, а не доньці-«акулі».
Таке ставлення дітей до батьків, які стали непрацездатними, зустрічається нерідко. Страшно, але це так. Зовсім нещодавно чекаючи автобуса на розвилці доріг Сарата – Татарбунари, розговорилася із попутницею. Настрій в неї – гірше нікуди.
– До сина їздила. Молодшого, – раптом зізналася вона. – У мене їх двоє. Такі різні…
І заплакала. Виявляється, молодший плаває. Але виходить на берег – тут же до матері в село приїжджає. Скопає город, дров на зиму нарубає, відремонтує, що стало непридатним, привезе вугілля. А старший – тут же, в селі, за триста метрів від батьківського будинку мешкає. Та тільки навідується зрідка, на хвилиночку. А утримувати ж будинок 75-річній матері – ой як важко.
– Якщо б не молодший, – тихо, скрізь сльози, говорить вона, – до інтернату подалася б.
Ось воно як у реальному житті… І от, виявляється, чому Парасковія Іванівна Кривцова – інспектор з кадрів, заперечувала, коли я, співчуваючи тим, хто опинився при живих дітях в інтернаті, протестувала усією душею:
– Ніколи б, навіть за найнестерпніших умов, я своїх батьків сюди не відправила.
Я пам’ятаю, пам’ятаю: «Ніколи не кажи «ніколи». Та все ж таки – ніколи!
