Біля меморіального комплексу жертвам фашизму на вулиці Люстдорфська дорога, 27, в Одесі відбувся мітинг пам’яті. На ньому зібралися жителі міста, школярі, представники громадських організацій, влади, щоб ушанувати пам’ять одеситів, загиблих в роки Великої Вітчизняної війни, спалених і розстріляних у гетто.
Нагадаємо, за час окупації Одеси фашисти знищили 275 тисяч 620 осіб, з них – 22 тисячі дітей. Віддаючи данину пошани їхньому праху, городяни споруджують меморіальні комплекси. Люди, які пройшли це пекло і дивом залишилися живими, їхні діти і онуки збираються знову і знову, щоб нагадати новим поколінням, який страшний фашизм.
Не дуже давно випадково було відкрито ще одне поховання жертв Холокосту. 21 липня нинішнього року будівельники, які копали котлован будинку по вулиці Толбухіна, знайшли останки дев’яти людей, які загинули під час окупації. Одесити організовано виступили проти провадження будівництва на цьому місці, тому що за даними єврейської громади на території колишніх артилерійських складів було вбито понад 20 тисяч мирних громадян різних національностей, зокрема – євреїв, переважно жінок і дітей, полонених червоноармійців. Фахівці Одеського обласного бюро судово-медичної експертизи встановили, що останки датуються часом Великої Вітчизняної війни, їм не менше 60 років.
Провадити будівництво на кістках жертв нацизму – блюзнірство, і саме про це говорили промовці на мітингу. Вони також застерігали тих, хто не знає, що таке війна, який страшний фашизм, і всі його прояви.
Серед тих, хто пройшов страшні випробування і прийшов на мітинг, щоб пом’янути загиблих, була і жителька прилеглої вулиці Галина Яківна Дукельська, яка кількома словами описала свою історію:
– Ми із сестрою були ув’язненими двох концтаборів, нам вдалося вижити. Пам’ятаємо загиблих і ми, пам’ятають про них, віддаючи шану, і онуки. Нехай події тих страшних років не повторяться ніколи! Щоб хлопцям, які сьогодні стоять у почесній варті, не довелося зазнати того, що довелося пережити нам.
На вузькій доріжці до підніжжя меморіалу довгим ланцюжком вишикувалися учні розташованої неподалік школи – хлопчики і дівчатка із квітами, потім підійшли з поклоном люди похилого віку. У їхніх очах – скорбота і сльози.
Змінюються покоління, а біль не вщухає!
