Нагадаю, що в міжнародній термінології під дампінгом мається на увазі скидання відходів у море, у нашому випадку – ґрунтів днопоглиблення.
Справа в тому, що морські (і річкові) портові акваторії та підхідні канали піддаються постійній природній заношуваності. І для підтримки навігаційних глибин, що забезпечують безпеку судноплавства, потрібно систематичне видалення цієї заношуваності за допомогою днопоглиблювального флоту. Традиційно вийнятий ґрунт самовідвізними землесосами і самохідними шаландами доставляється на спеціально відведені ділянки в морі (морські звалища) і скидається. При цьому, як у процесі днопоглиблення, так і особливо при дампінгу, утворюються скаламучення і вторинне забруднення, яке завдає певної шкоди морському середовищу і рибному господарству. Але суть проблеми не лише в цьому.
Тривалий час у системі Мінфлоту – Головного днозаглибника – не було єдиної аналітичної служби, яка була б спроможною виконувати весь досить складний комплекс досліджень, тому в Одесі, зокрема, на нараді керівників багатьох вузів і інститутів було ухвалено рішення про створення Чорноморського центру з дампінгу, до складу якого увійшли висококваліфіковані фахівці різних наукових напрямів (доктори і кандидати наук) зі своїми лабораторіями. Керівником центру було призначено автора цих рядків, геохіміка за професією і науковою спеціалізацією. У подальшому ЧЦД був перетворений у Науково-дослідний і проектний інститут біології і океанотехнології (НДПІ «Біот»).
Найважчим, як і в будь-якій новій справі, був, звичайно, початок, тим більше, що в зазначених «Правилах...» ґрунти ототожнювалися з рідкими відходами, що призводило до різного роду непорозумінь і створювало додаткові труднощі в проходженні матеріалів дослідження ґрунтів.
Ми зібрали значний аналітичний матеріал практично щодо всіх об’єктів днопоглиблення Азово-Чорноморського басейну, що дозволило нам приступити до розробки регіональної Класифікації ґрунтів днопоглиблення за ступенем їхнього забруднення. Причому за еталон природно чистих ґрунтів були прийняті відкладення, підняті з глибин 10 – 20 м у Малому Аджалицькому лимані, тобто, поза техногенним впливом, а за основу покладені принципи біологічного і санітарно-гігієнічного тестування. Класифікацію було прийнято і узгоджено держінспекціями з охорони Чорного і Азовського морів, вона є суворішою (екологічнішою) за відомі закордонні (голландську, американську).
Уже перше застосування цієї Класифікації у поєднанні з експериментом на первісне змішання дозволило виявити на одному з об’єктів настільки забруднені ґрунти, що їхнє скидання у відкритому морі було неможливе.
Коли рибогосподарські органи і Гідрографічна служба (м. Севастополь) зажадали закриття старого Одеського морського звалища, нам було доручено пошук нових районів дампінгу за еколого-економічними показниками на альтернативній основі. На розгляд, узгодження і затвердження були запропоновані чотири ділянки, з яких у 1989 р. було затверджено і внесено до Реєстру нині діючу з орієнтовним терміном експлуатації 10 років.
Надалі ми, крім того, розробили для деяких портів заходи щодо зниження негативного впливу дампінгу на морське середовище, виконано дослідження, зокрема на рівні винаходів, щодо утилізації донних відкладень, які одержали свого часу високу оцінку на ВДНГ (деякі з цих заходів були впроваджені): безвипалювальна цегла двох видів, цемент марки 400, керамзит, керамічні вироби, пеноліт та інші матеріали. Разом з Одеським сільгоспінститутом (аграрним університетом) було розроблено технологію використання морських намулів з сільськогосподарською метою для поліпшення властивостей малопродуктивних і еродованих земель, тобто, як природне добриво. Не кажучи про такий унікальний матеріал, як донні відкладення низов’їв Дунаю, безпосередньо використовуваних місцевим населенням для вирощування овочів і знаменитої полуниці, у якій до того ж вміст нітратів виявився набагато нижчим за норму! І це добро протягом багатьох років скидалося і далі скидається у море!
Але це все в минулому. А що ж сьогодні? Та нічого. Як діяли, так і далі діють морські звалища і у Чорному, і в Азовському морях. І взагалі, складається враження, що ця сторона проблеми раціонального природокористування при провадженні днопоглиблювальних робіт у боротьбі за чистоту моря мало кого хвилює. Замовникам – морським портам – простіше оплатити збитки, ніж займатися питаннями природоохоронного днопоглиблення і дампінгу: пошуком територій під намив намулів, перебудовою днопоглиблювального флоту на рефулерний тип, організацією утилізації тощо. Держінспекції (і Чорноморську, і Азовську) схоже, такий стан справ цілком влаштовує.
За кордоном уже давно практикується використання ґрунтів днопоглиблення для намиву територій і навіть дамб, застосовується телескопічне скидання ґрунтів безпосередньо на дно, минаючи товщу води, використовуються різні пристрої щодо зниження мутності при провадженні днопоглиблювальних робіт, але тільки не у нас. Відома Конвенція щодо Чорного моря хоча і передбачала закриття морських звалищ, але вони далі функціонують.
Дотепер не було проведено, незважаючи на всі терміни, рекогносцирувальне промірне обстеження діючого Одеського звалища 1989 р. народження, яке «увібрало» у себе понад 10 млн куб. м3 донних відкладень. Невідома його конфігурація, можливо, весь звалений ґрунт був рознесений морськими течіями або розпластався по дну, не створюючи загроз судноплавству, і тоді він і далі може «працювати», але це треба знати. Ще більшою мірою це стосується давнішого Дунайського звалища, розташованого до того ж у межах санітарної зони.
Накопиченого майже за чверть століття матеріалу цілком достатньо для розробки вітчизняних нормативних документів на одержання дозволів на провадження днопоглиблювальних робіт і дампінг з організацією спостережень за наслідками скидання замість існуючих, періодично не правочинними і недосконалими за змістом.
Щодо морських звалищ взагалі, то, найімовірніше, вони діятимуть і у найближчому майбутньому, тому що не у кожного порту знайдуться території для намиву берегових відвалів, а, крім того, дампінг, у принципі, можна розглядати як рівноправну, а у деяких випадках неминучу альтернативу іншим способам видалення ґрунтів днопоглиблення, крім дуже забруднених і токсичних, і утилізація відкладень, що виймаються, буде бажаною, але не обов’язковою дією. А ось у низов’ях Дунаю, де щорічна заношуваність становить близько мільйона кубометрів, при бажанні можна ще знайти територію для складування ґрунтів з подальшим їх використанням з різною метою, на що свого часу була і згода Усть-Дунайського морського порту.
У засобах масової інформації (газети «Одеські вісті» і «Вечерняя Одесса», ж. «Судноплавство» і «Морський флот») я неодноразово порушував позначену тут тему, але віз, як кажуть, і нині там. Можливо, якщо днопоглибникам ніколи займатися питаннями екології і раціонального природокористування при провадженні днопоглиблювальних робіт і дампінгу, то Міністерство охорони навколишнього середовища і його Держінспекції зможуть зрушити справу з мертвої точки.
