«Запропонувати прокуратурі виявити, хто винен по Любашівському та Троїцькому районах, що вилучення хліба у твердоздавачів до цього часу досягло лише в розмірі 20%».
(З постанови Одеського обласного виконавчого комітету від 5.ХІІ.1932 року).
17 місяців – з квітня 1932-го до листопада 1933-го – на наших родючих чорноземах панував голод. Дослідники називають різні цифри загиблих під час Голодомору: 5, 7, 9 та 10 мільйонів. Але в будь-кому разі мова йде про мільйони безневинних жертв. За приблизними підрахунками Голодомор забрав життя 14 мільйонів людей.
Сьогодні не можна оприлюднити достовірних даних про кількість голодних смертей, оскільки метричні книги з нашого Любашівського району, як і з інших районів, були вилучені. У таємній директиві Одеського облвиконкому від 15 квітня 1934 року зазначено, що облік перебуває в «чужих руках – класово ворожих, прямо зацікавлених у заплутуванні обліку населення та викривленні стану речей, у злодійському перебільшенні смертності та зменшенні народжуваності» ( ДАОО, ф. Р-2009, оп. 1, спр. 4, арк. 91-92). Директивою «запропоновано» перевірити органи РАЦС та вилучити книги про смерть за 1933 рік по всіх без винятку сільських радах, а за 1932 рік – за особливим списком. Вилучені з сільських рад книги мали бути передані на зберігання «в таємному порядку при райвиконкомах». На теперішній час цей документ залишається одним з головних джерел про жертви Голодомору.
Але є живі свідки тих подій, зі свідчень яких ми дізнаємося правду про моторошні події 1932-1933 років. Тоді Любашівський район, як і інші райони, задихався у кільцях колючого дроту. Наших рідних, котрі так і не дочекалися бодай шматочка хліба, ховали у величезних ямах. За свідченнями очевидців, разом з померлими у землю клали і навіть живих: аби не копати могилу ще раз...
Пропонуємо увазі читачів деякі спогади:
Житель села Бобрика Микола Григорович Стоцький (1920 р.н.):
– У 1933 році я допомагав дорослим збирати мерців, які падали, як мухи, де трапиться. Люди були голодні і пухли з голоду. Пам’ятаю, одна бабуся вже не могла ходити, та кожен день вона приповзала до колгоспної кухні, де давали черпак баланди лише тим, хто міг працювати, і просила їсти, її звідти проганяли, мовляв, немає, що їсти і тим, хто працює. Вона померла від голоду прямо біля кухні.
Коли ми збирали нерухомих, дехто ще дихав, дехто благав не забирати, адже він ще живий. Та всіх збирали на підводу і везли на цвинтар, там скидали до ями, як дохлих тварин.
Жителька цього ж села Бобрик Надія Йосипівна Тавторкіна (1927 р.н.):
– Мені було 7 років, коли почався голод в 1932 році. Було дуже важко, їли гнилу картоплю, лободу, кропиву. Весною їли цвіт акації. Батько ходив міняв рядна та подушки на їжу. Мама працювала в колгоспі, приносила горщик баланди. Я рвала кропиву, різала дрібненько і все це переварювали, щоб було густіше. Баланда – це суміш дертих різних круп з водичкою. Ще з поля мама приносила скибку хліба і ділила по куснику всім. В хаті була піч, застелена рядном, а на печі лежала хвора бабуся, під нею трохи ячменю, гороху, квасолі. Прийшли активісти, стягнули бабусю з печі уже мертву геть з рядном. Зерно посипалось, діти почали плакати, а я почала збирати зерно, мене почали бити. Активісти забирали все, навіть з печі горщик і жменю каші. Кожен день селом їздила довга повозка (бендюг) – збирали ще теплих людей, які ще дихали, і без труни, всіх разом, до ями кидали. З голоду вмерли троє і з нашої сім’ї, залишились я і сестра. Так прожили рік, потім був врожай, добре вродили кабаки, варили кашу. Так і вижили.
Жителька села Гвоздавки Другої Домініка Фоківна Бурлака (1913 р.н.):
– У 1932 році мені було майже 20 років, і я добре запам’ятала ті страшні часи. Цілий рік не було дощу, і пшениця не вродила, їсти не було що, і люди змушені були їсти все, що знаходили. Я біля печі заховала два мішки пшениці і потроху годувала дітей, але так, щоб ніхто не знав. Вранці я ходила по дрова, а коли поверталася, діти махали рученятами і просили їсти. Я пам’ятаю, що в селі була братська могила. Туди зносили мертвих і людей, які вже майже померли. Людям, котрі носили і кидали в ту могилу трупи, давали по 100 грамів хліба. Одного чоловіка кидали кілька разів в могилу, але він все одно вилазив звідти і вижив.
Жителька села Янишівки Броніслава Іванівна Здарська (1925 р.н.):
– Мої батьки, Шишко Іван Іванович, 1888 р.н., та Шишко Антоніна Станіславівна, 1896 р.н., мали дві доньки – Анелю, 1923 р.н., та мене. Я пам’ятаю, як ходили селом місцеві комсомольці та забирали у людей хліб. Його нікуди не вивозили, а самі ж забирали. Мій батько заховав в очереті зерно, його все одно знайшли і забрали. Навіть буряк, що був заготовлений на зиму в ямі, забрали весь. Важко було нам після цього, бо мама поїхала в Ростов вимінювати хліб на різні цінні речі. А тато зарізав дворічну телицю і варив нам таке вариво з м’ясом, то так і жили. Коли мама повернулася, плакала і розповідала, що їхати до Ростова доводилося на дахах вагонів. Це було небезпечно, бо розбійники на ходу стягували валізи, і людина вже не мала за що виміняти хліба. Таких людей, як мама, було дуже багато. Наша мама везла для обміну столове срібло. Ми бідували, але вижили. А от сім’я Федора Шияновського голодувала так, що їли старі розмочені шкури, цвіт акації, лободу. Сім’я у них була велика – 5 дітей та батьки. Та все ж пережили це лихо і вони. По сусідству з нами жила Філя Щуренко, в котрої було четверо дітей. Двоє з них зникли. Люди казали, що їх з’їли. Померлих у нас хоронили без домовин, завивали в простирадло і клали до могили.
Житель села Троїцького Григорій Васильович Герасименко (1928 р.н.):
– В 1933 році я був 5-річною дитиною, тому мало що пам’ятаю. Але один випадок, який дуже вразив мене, запам’ятався на все життя. Це було восени. По хатах майже щодня ходили комсомольці і все перевіряли, шукали хоч якісь запаси їжі. Штрикали шпичками в долівку хати, шукали по садках, по городах, в скиртах соломи. Забирали все, що знайдуть. Після розкуркулення ми жили з батьками матері. Пам’ятаю, що дід Микола був здоровим чоловіком, але важка праця і страшний голод підкосили діда, і він помер. В хаті горе, а комсомольці приходять і шукають, щоб іще забрати. Батько сховав був трохи зерна. Приготувати його для того, щоб пом’янути діда. І от коли діда понесли на кладовище, нікого вдома не було, крім мене, прийшли комсомольці і все забрали. Хтось матері переказав, що з хати все забирають. Вона покинула похорон і прибігла додому. Комсомольці повантажили все збіжжя на віз і від’їжджають. Мати плаче, кричить і мене висаджує на воза та каже: «Забирайте дитину, чим я буду її годувати?» Комсомольці знімають, а мати знову висаджує та плаче й приповідає. Їм набридло це, і вони грубо зіштовхнули мене з воза. Я впав, забився. Дуже плакав. Плакав від болю, а ще тому, що дуже плакала мама.
* * *
Також для нас стали доступними архівні документи, що раніше були засекречені. В фондах Державного архіву Одеської області збереглися документи, що підтверджують факт Голодомору в нашому районі. Правда, в них дуже рідко зустрічається слово «голод». Майже все діловодство засноване на таких фразах, як «скрутне становище», «допомога проривним колгоспам», «розбазарювання хліба». Документи, що стосуються найбільш драматичних подій, виокремлені в так звану «особливу папку», яка ніколи не видавалась дослідникам. Ці документи засвідчують ганебні методи хлібозаготівель в розпал голоду, репресивні заходи стосовно селянства і жахливе становище селян.
