Саме так я б назвала ситуацію, що склалася на ринку лікарських препаратів, коли аптеки раптом у масовому порядку закриваються, постійно зростають ціни майже на усі медикаменти, а деякі з них взагалі зникають з прилавків. До такого стану справ, на мій погляд, наша країна йшла послідовно і неминуче. Втім, варто розповісти про усе по черзі.
Розпочалося усе з бездумного руйнування підприємств, на яких випускалися вітчизняні лікарські засоби. Це була розгалужена мережа спеціалізованих заводів з налагодженою системою контролю якості. Вироблявся на них широкий спектр препаратів для лікування найрізноманітніших захворювань. Створювалася система виробництва лікарських препаратів фахівцями протягом десятиріч із чітким розумінням однієї дуже важливої обставини: ліки – це не лише необхідна частина лікування хворого. Це важливий компонент забезпечення національної безпеки, тому що приймання препаратів пов'язане з неминучим впливом на імунітет, генетику людини. Не випадково епідемії багатьох інфекційних захворювань не розвиваються, якщо в суспільстві значний прошарок людей з міцним імунітетом. Тому і на імунітет, і на інші органи і системи людини потрібно впливати дуже обережно.
Розуміючи це, за кордоном суворо обмежують ввезення імпортних медикаментів та намагаються розвивати власну фармацевтичну галузь, не виводячи її повністю з-під контролю держави. Крім того, там уважно вивчають так звані віддалені наслідки приймання ліків. Якщо виявляється щось негативне, щодо таких препаратів починають обмежувати показання до їхнього приймання або взагалі знімають з виробництва. На жаль, більшість із них потім потрапляє на ринки країн, які не захистили себе належним чином, тому що готова продукція накопичується на складах, а на підприємствах-виробниках – сировина для виробництва на декілька років наперед. Ось і шукають закордонні ділки від фармацевтичного бізнесу, куди б «сплавити» некондиційну продукцію. Часто вони знаходять усілякі благодійні фонди та громадські організації, які, під найпристойнішими приводами, допомагають їм ввезти такий товар на територію країн, які розвиваються.
Непродуманою, з точки зору перспектив розвитку, була і комерціалізація фармацевтичних підприємств. Західний інвестор, які б обіцянки він не давав, завжди на перше місце поставить свої бізнес-інтереси. І буде виробляти не те, що потрібно для забезпечення здоров'я населення України, а те, що йому вигідно. У результаті масової приватизації фармпідприємств наша країна сьогодні навіть свого інсуліну не має. Його виробництвом займаються закордонні інвестори. Немає і хіміотерапевтичних препаратів для онкохворих, хоча медикам дано розпорядження використовувати винятково вітчизняні ліки. Зникають і дешеві медикаменти. Причина знову ж таки та ж сама – вигідніше випускати дорогі препарати, які забезпечують більший прибуток.
Гадається, що ринок не означає втрати державою контролю над цілою низкою важливих та значимих галузей, серед яких і забезпечення людей лікарськими препаратами. Зараз уряд намагається впливати на ситуацію, обмежуючи торговельні надбавки. Ну, вдасться когось оштрафувати, комусь виписати припис щодо необхідності усунення порушень. Але, як сказав один із представників фармацевтичного бізнесу, дієвих важелів впливу на ситуацію в держави немає. Тому оптові постачальники зараз будуть вичікувати. Вони-то чудово розуміють: є дві речі, без яких людям дуже складно обходитися – це продукти харчування та ліки. Будуть вичікувати і висунуть свої умови, навіть намагатимуться перекласти на плечі споживачів свої збитки за час недопостачання. Будуть судитися, наполягаючи на неприпустимому втручанні держави у сферу їхньої господарсько-комерційної діяльності. Заручниками з'ясування стосунків стануть споживачі.
Спостерігати за усім тим, що відбувається, особливо прикро, тому що у нашому місті теж працювало одне унікальне підприємство – завод бактерійних препаратів, на якому випускалися, зокрема, і вакцини. Там було організовано дуже складний, ступеневий виробничий процес. Завод, оскільки треба було точно дотримуватися температурних режимів та технологічних циклів, повністю залежав від постачання води і електрики. Коли почалися багатогодинні відключення світла, підприємство повільно і болісно почало гинути. Я назавжди запам'ятала слова, сказані тоді директором підприємства В'ячеславом Григоровичем Демченком: "Як же так? Це ж національне надбання – здоров'я тисяч людей, а ми так бездумно його втрачаємо? Цей же завод міг би не лише країну забезпечити, але й вигідно експортувати продукцію". Так, В'ячеслав Григорович був абсолютно правий. І цей, і інші чудові заводи, якщо б до них підійшли по-господарському, дозволили б зберегти вітчизняну фармацевтичну промисловість із якісними та доступними за цінами препаратами. Поки ж що ринок нагадує джина, який вирвався із пляшки...
Готуючись до написання цього матеріалу, я зателефонувала до Державної інспекції з контролю за цінами в Одеській області. Секретарка чемно відповіла, що усі коментарі дає лише начальник інспекції. Але оскільки вона вже коментувала ситуацію, то мені з нею зустрітися не вдасться. Враховуючи усе вищесказане, я не здивувалася подібній розмові. Що коментувати, якщо реально Держінспекція, діючи у рамках своїх повноважень, змінити стан справ, що склався, не в змозі. Коментарі, справді, зайві...
