«Щедрість полягає не стільки в тому, щоб давати багато, скільки в тому, щоб давати своєчасно». Мабуть, це висловлювання давно має стати у нашому багатостраждальному українському суспільстві аксіомою, коли йдеться про ветеранів, пенсіонерів, самотніх матерів, безпритульних дітей…
Розроблених програм щодо викорінення багатьох негативних соціальних явищ створено немало, однак, за ними, крім декларативних заяв, хотілося б частіше бачити реальні дії і держави, і громадських організацій, і простих громадян.
Дітей вулиці в Україні чималенько (за підрахунками деяких фахівців близько 150 тисяч). В Одеській області – тисячі. І, на жаль, число таких дітей з кожним роком зростає. Вони бродяжать та злидарюють, схильні до правопорушень, вживають наркотичні та психотропні речовини, алкогольні напої.
В умовах же поточної кризи, коли мільйони наших співгромадян можуть залишитися без засобів до існування, проблема бездомних дітей набуває особливої гостроти, адже кількість дітей, які вимушено потрапили на вулицю, може зрости багаторазово. І суспільство, і держава з різних причин приділяють цьому питанню недостатньо уваги. Стару систему (школа-інтернат, ПТУ, рідше вуз, гарантоване перше робоче місце) зруйновано, а нова – із притулками, всиновленням, допомогою громадських організацій проблеми, на жаль, не розв’язує. Більше того, складається враження, що простих громадян ця проблема не дуже й хвилює. Але ж кількість безпритульних на вулицях – це чинник морального здоров’я нації. Якщо ми не помічаємо їх, якщо наше серце не болить від того, що десятки тисяч молодих людей мешкають в жахливих умовах – ми, як нація, не маємо майбутнього. При цьому не можна забувати, що вулиця – це не свідомий вибір дитини. Внаслідок обставин, що склалися, втративши домівку і опинившись без підтримки батьків та однолітків, вона чекає допомоги від нас – суспільства та держави.
Коли ми йдемо вулицею рідного міста й бачимо безпритульного, коли на нас дивиться дитина, очі якої повні сліз (до речі, пам’ятаєте у класика: щастя усього світу не варте однієї сльозинки на щоці безневинної дитини), ми часто проходимо повз неї.
Але через якийсь час в очах безпритульного вже відображуються зовсім інші почуття, необхідні для виживання на вулиці. Дитина, як губка, всотує те, що бачить навколо. І може настати така мить, коли вже жодні вмовляння та соціальні програми не допоможуть повернути скалічену душу до милосердя, любові та моральності.
Безпритульну дитину можна нагодувати, забезпечити одягом. Але набагато складніше відучити її красти та прищепити їй любов до праці. У багатьох випадках, потрапивши до притулку або інтернату зі стерпними умовами життя, такі діти знову тікають на вулицю! Причому, роблять це з власної волі. І це сумний факт.
Парадокс полягає у тому, що, незважаючи на усі злигодні життя на вулиці, воно приваблює дітей, які там вже побували. Вуличне життя сповнене пригод і породжує ілюзію свободи, відсутність хоч якихось обов’язків.
На сьогоднішній день працює багато різного роду благодійних організацій, які намагаються забезпечувати безпритульним мінімальний комфорт і роблять їхнє життя на вулиці більш-менш стерпним і, у певному розумінні, навіть необтяжливим.
Чи лікується ця біда нашого суспільства? Чи лікуються взагалі соціальні хвороби? Однозначна відповідь: так! Є досвід інших країн, де проблема бездоглядності практично відсутня. В одних державах більшість людей, позбавлених батьківської опіки, живуть у прийомних сім’ях, в других – у дитячих будинках. У Німеччині існує інститут щодо вивчення спадщини нашого співвітчизника Антона Макаренка, досвід якого ми несправедливо забули. Його система виховання, свого часу, повернула до повноцінного життя десятки тисяч безпритульних дітей, багато з яких, у подальшому, стали вчителями, лікарями, фахівцями у різних галузях народного господарства.
Але перемогти, зокрема й соціальне зло, ми зможемо, лише об’єднавши зусилля суспільства та держави. Причому, спрямувавши їх на те, щоб забрати дітей з вулиці, створити систему їхньої реабілітації та адаптації до дорослого життя. І ми повинні дати сигнал нашим політикам, що ця проблема нам не байдужа, що обирати ми будемо лише ті партії, які в своїх програмах мають рецепт лікування і цієї хвороби. До речі, діти вулиці – проблема для усіх великих міст України: і Львова, і Донецька, і Одеси, і Києва…
Ми вважаємо себе цивілізованою країною. Однак у нас діти вмирають на вулицях від передозування наркотиків, від СНІДу та інших жахливих хвороб. У таких тонах картина майбутнього похмура й страшна.
Ми повинні дати їм, а отже, й собі, надію. Дитяча бездоглядність – це те питання, яке може об’єднати суспільство й державу, схід та захід. Саме тому 29 грудня ми робимо свій крок назустріч безпритульним дітям, організувавши телевізійний марафон, присвячений проблемам дітей вулиці. Буде й серйозна розмова, будуть і подарунки (адже попереду Новий рік та Різдво), але, найголовніше, ми ще раз нагадаємо усім громадянам, що, крім нас, цю проблему ніхто не розв’яже, це наші діти, і в них часу чекати, доки дорослі розберуться у своїх проблемах, а потім згадають про них, просто немає.
