Їх неважко помітити поблизу базарів, «макдональдсів», автостанцій та залізничного вокзалу. Вони неприкаяно ходять між торговельними рядами та прилавками цих «хлібних місць» і з жалібним виразом на обличчях просять гроші. За день їм вдається «наклянчити» до 250 і більше гривень. Дорослі не вірять їхнім жалісливим легендам, але однаково подають із співчуття. Лише, на жаль, проблему безпритульності це не розв’язує.
Як показав нещодавній рейд, проведений працівниками кримінальної міліції у справах дітей ГУМВС України в Одеській області, число "гаврошів" – вихованців підвалів та темних вулиць ще занадто велике для країни, яка декларує свою прихильність до європейських соціальних зразків. За три дні було відправлено до притулків 27 малолітніх бродяжок.
З кожним виїздом міліцейської спецгрупи виявляти безпритульників ставало усе складніше. В них працює своя система передачі інформації, пояснили мені, і вони кілька днів не виходять зі своїх притулків, доки триває "облава". Хоча у підлітків спрацьовує рефлексорний страх перед правоохоронними органами. Адже "опери" чудово розуміють, що перед ними діти: знедолені, нетямущі, обділені батьківською любов'ю.
– Ми ж їх не караємо і не застосовуємо силу, як чомусь гадають деякі, – говорить мій коментатор молодший лейтенант Сергій, доки ми їдемо в автобусі.
– Так, "опери" – не педагоги. Але чи кожен викладач-предметник у школі є ще й вихователем? Єдине, що можуть працівники КМСД, і лише вони, це опитувати дітей.
Двоє бродяжок, назвавшись Денисом та Вовою, не пручалися. Лише з легкою досадою озирнулися на "Макдональдс", що вабить їжею, і зайшли до автобуса.
За напрямком руху вони швидко зорієнтувалися:
– Це ви нас до Приморського райвідділу везете?
Там вони, як старожили по знайомих місцях, пройшли коридором й зупинилися біля потрібного кабінету.
– Бували тут? – запитую.
У тон їхньому згідливому кивку "ага!" Сергій відзначив:
– Вони тут часті гості. А є й такі, які по 10 – 20 разів попадалися.
Цілком зрозуміло запитати: що далі? Тут і криється глибока проблема суспільства. Тому що далі – нічого! У дітей з'ясовують їхні анкетні дані, а потім саджають до того ж скрипливого автобуса і везуть до притулків. Їх в Одесі для дітей регіону три: на вулицях Терешкової, 12, та Краснова, 3-Б, і ще – на Василя Стуса обласний притулок "Світанок". Це не режимні заклади, там не утримують під вартою.
Як говорить завідувачка "Світанку" Тетяна Кириченко, умови їм створюються, наскільки можливо, наближені до домашніх. Діти миються в душі, одержують нормальне харчування, дивляться "мультики", відсипаються. А потім... знову йдуть на поклик вулиці, байдужої до їхніх доль. Так і ростуть, не розуміючи, що добре, що погано. Не знаючи ціни праці та заробленим грошам. Вони не привчені докладати тривалих зусиль для досягнення мети. Та й мети в них немає. У примітивних мріяннях про "круті" машини та особняки, вони навіть не здогадуються відкладати про всяк прийдешній випадок трохи гривень.
Розваги? Їх навчають старші за віком бомжі. Це або різнобарвні видіння, викликані вдиханням клею "Момент", налитого в целофановий кульок. Або "бовтанка", в основі якої марганцівка і таблетки, які містять ефедрин або теофедрин, продавані без рецепту. Цей наркотичний препарат переносить до легких мрій і не викликає звикання. Але після систематичного користування ним протягом 3-4 місяців розбиває нерви, вражає психіку та паралізує рух ніг.
Рейд показав, що більшість безпритульних жебраків на одеських вулицях – приїжджі. Був навіть випадок, коли південне море привабило до себе хлопчика із Узбекистану. Менше – з районів Одеської області та інших місць України. Багато їх їде сюди із сусідніх Молдови та Придністров’я, наприклад, із Слободзеї, звідки виявилися родом Вова та Денис. З такими іноземцями турботи найбільше.
На проведення таких обов'язкових дій, як встановлення особистості підлітка, пошук його батьків, серед яких чимало ув'язнених, потрібен час. А потім має бути відправлення їх назад та передача офіційним представникам іншої країни. Тут ситуація гранично ускладнюється не стільки процедурною стороною, скільки тому, що є досить витратною.
Справа в тому, що раніше на час, доки встановлюється особистість, дітей поміщали до спеціального приймача-розподільника, де вони утримувалися до 3 місяців. З 2005 року ця установа, яка розташована за житломасивом Котовського, перебуває у стадії капітального ремонту. Намір привести його у відповідність із євростандартами вимагає великих вкладень. Як сказав його директор Валерій Ніколаєв, стіни повинні бути гладкими – без "шуби", ґрати на вікнах замінені рамами із куленепробивним склом. Усі комунікативні системи будинку повинні бути автономними. Але грошей виділили мало. У 2006 році довелося провести марафон добровільних пожертвувань на ремонт. На зібрані 800 тис. гривень було проведено низку робіт. Наприкінці 2008 року на виділені облдержадміністрацією 300 тис. гривень оновлено каналізацію. Цими днями до ґанку підвезли 5 тонн піску для штукатурних робіт. Але у цілому спецприймач не готовий навіть наполовину.
За кошторисом 2007 року, коли за планом мав би завершитися ремонт, для його закінчення було потрібно ще 3 млн 700 тис. гривень. З бюджету було виділено лише частину цих грошей. Зараз названої суми явно мало.
Дорого? Але чи не дорожче обходиться суспільству мати деструктивну підростаючу зміну, запитує у відповідь В. Ніколаєв. Тим більше, що вони втягують багатьох інших однолітків до свого безтурботного бродячого життя. До слова, дівчат на вулицях не менше, ніж юнаків. За досвідом працівників КМСД, вони повинні бути ізольовані від інших учнів.
А яких грошей коштує передача безпритульників на кордоні?! Оскільки їх не можна утримувати в регіоні, їх доводиться відправляти до аналогічного київського спецприймача. Щоб вони не втекли по дорозі, до них приставляють двох, а краще трьох супровідних. Кожному потрібно купити квитки, працівникам оплатити відрядження. Потім, після з’ясування особистості підлітка та проведення переговорів із придністровською або іншою стороною, його потрібно зі столиці з таким же ескортом відвезти до кордону, який зовсім недалеко від Одеси, і там передати владі іншої держави. А "гаврош" поживе у своїй непутящій сім’ї та й знову попрямує із непрошеним візитом до нашого гостинного міста. І знову історія повториться після наступного рейду. То потрібний суспільству чи ні такий соціальний об'єкт, як спецприймач?
