– Я прожила довге життя. Дасть Бог – доживу і до ста років. Дуже вже хочеться побачити Україну щасливою, але не в НАТО, куди нас так наполегливо затягує Президент, не рахуючись з нашою думкою. Це, на жаль, історичний факт. А цими днями я була буквально ошелешена цинічною його пропозицією перенести святкування Дня захисника Вітчизни з 23 лютого на 29 січня тільки тому, що цього дня у 1918 році триста київських студентів виступили проти червоноармійців. Але не треба нас зіштовхувати, не треба, пане Президенте!.. Для мене, фронтовички, яка пройшла всю Велику Вітчизняну з першого і до останнього її дня, це – як зрадницький постріл у мою спину. Спину, на якій я тягала поранених бійців під шквальним ворожим вогнем… Вибереш глибше місце, перев’яжеш солдата, який стогне, і лише повторюєш як заклинання: «Нічого, нічого, все буде гаразд. Ти тільки тримайся».
А ви знаєте, пане Ющенко, що це таке – бомби, які раптово падають на твою голову? А я знаю. Їх скинули на нас у мирний час – я тоді працювала під Вітебськом – нацисти. Злочинці, які посягнули на мир і спокій, мою рідну землю.
Чи думали ми, фронтовики, що колись головним натхненником фальсифікації історії Великої Вітчизняної – стане сам Глава держави?! Немислимий факт! А тоді, у перший день війни, у перше фашистське бомбування, ми, молоді лікарі, розбили замкнені двері аптек, зібрали весь перев’язувальний матеріал і допомагали першим у нашому житті пораненим. А далі – надзвичайно важкий відступ. Це було страшне видовище. Дорогою йшли, шкандибали, плелися старі люди, жінки з дітьми на руках. Плач, крики, голосіння… Не дай Боже, Вам, Вікторе Андрійовичу, пережити те, що довелося мені у ті хвилини, коли почула страшну звістку: у Мінську моїх батьків разом з іншими зігнаними до гетто, окупанти розстріляли. Фашисти вбивали невинних людей з тією ж легкістю, з якою це робив і Шухевич. То за що ж Ви наділили його званням Героя України?!
Так, тоді ми відступали. Але було таке непорушне правило: що здаєш, те і береш. Ми все повернули, відбивши у ворога Ржев, Зубцово, Паніно, Калінін. Перша гвардійська Червонопрапорна танкова армія робила, здавалося б, неможливе під командуванням генерал-майора Михайла Юхимовича Катукова. Ми всі любили його, як батька рідного. Втішаючи мене, він сказав дуже потрібні у ту важку хвилину слова: «Фашистам за твоїх батьків ми помстимося. Не плач». Ми пройшли Воронезький фронт, вогненну Курську дугу, бої на якій не зрівняти ні з чим. Не було сантиметра землі, на якій би не впав снаряд. І от під цим всім жахом ми вантажили поранених у машини, самі – на підніжку, щоб зручніше за повітрям слідкувати і – в дорогу. Там, на Курській дузі, мене і поранило.
Ви, Вікторе Андрійовичу, хочете позбавити нас пам’яті. Не вийде! Війна тільки сильнішими нас зробила, народ згуртувала у боротьбі за свободу. Отож всі спроби повернути історію назад навіть при шквалі її фальсифікації нікому не вдасться.
У минулому році я їздила на 65-річчя завершення битви на Курській дузі. Це була зворушлива зустріч ветеранів Першої гвардійської Червонопрапорної танкової армії. Нас стало менше, але ми, як і раніше, у строю. І 9 Травня, 23 лютого для нас назавжди залишаться священними датами. Не посягайте на святе, Вікторе Андрійовичу. Не посягайте!
