Шановні учасники бойових дій на території інших держав! Дорогі бойові друзі!
15 лютого в нашій державі відзначається День вшанування учасників бойових дій на території інших держав. Цей день сьогодні ми пам’ятаємо і як 20-ту річницю виведення військ з Афганістану, річницю закінчення тієї неоголошеної війни, яка тривала майже 10 років і яку український народ засудив як несправедливу і жорстоку.
З кожним роком все далі історія віддаляє нас від вогненних років афганської війни. Але час не підвладний викреслити з нашої пам’яті героїчні подвиги, приклади мужності і вірності військовому обов’язку, які продемонстрували тисячі відданих синів і дочок України.
Зі всіх збройних конфліктів афганська війна була найжорстокішою і найкривавішою. За той час близько 150 тисяч українців пройшли крізь її горнило. Понад 3 тисячі з них не повернулися на Батьківщину, що становить близько чверті загальних втрат обмеженого контингенту військ колишнього Радянського Союзу.
Сьогодні ми вшановуємо мужніх ветеранів війни в Афганістані, схиляємо голови перед пам’яттю воїнів, полеглих на території інших держав, співчуваємо сім’ям загиблих.
Зараз у Збройних силах України служить близько 1 тисячі офіцерів і прапорщиків, які брали участь в афганській війні, близько 15 тисяч військовослужбовців, які виконували миротворчі завдання в «гарячих точках» планети. Багато з них – поруч з нами, чесно і самовіддано служать Батьківщині у воїнських колективах Південного оперативного командування. Їхня велика сила патріотизму, морального духу та єдність слугує взірцем для нинішнього покоління військовослужбовців.
У цей день від імені військової ради, особового складу Південного оперативного командування висловлюю вдячність всім учасникам бойових дій на території інших держав за чесне виконання службового обов'язку в бойових умовах і проявлені при цьому мужність, стійкість і відвагу.
Бажаю вам, бойові друзі, членам ваших родин міцного здоров'я, щастя, сімейного благополуччя, успіхів у ратній праці в ім’я нашої Батьківщини та її Збройних сил.
Командувач військ Південного оперативного командування генерал-лейтенант
П. ЛИТВИН
З десантників – у священники
У шкільних виставах юному Георгію Найді найбільше вдавалося грати роль священика. Мабуть доля ще змалку готувала хлопця до служби Божої. У лавах Радянської Армії, куди буковинський юнак був призваний у 1988 році, він загартувався фізично і духовно. Тим паче, що прапорщику запасу, настоятелеві Свято Іоано-Богословського храму села Покровки, протоієрею Георгію випало служити у повітряно-десантних військах, довелося повоювати на Закавказзі і бути учасником військового параду на Красній площі.
Ази суворої військової науки десантник Георгій Найда опанував у Костромі. Після курсу молодого бійця, коли стрибки з парашутом, тактика рукопашного бою, багатокілометрові марш-кидки залишилися позаду, він потрапив до Тульської повітрянодесантної дивізії, під командування героя Афганістану генерала Лебедя. За два роки служби Георгію Найді довелося брати участь у локальних військових діях в Нагірному Карабасі та Азербайджані, де його підрозділ підтримував громадський порядок.
Зазвичай, батюшка не хизується своїм бойовим минулим. Він був вірний присязі і свято виконував свій військовий обов’язок. І напередодні свого дня народження, яке святкує 20 лютого, Георгій Найда отримав чергове військове звання – прапорщик запасу.
…Повернувшись додому, до рідного села Замостя Чернівецької області, до багатодітної родини своїх батьків-колгоспників, юнак згодом одружується з чарівною дівчиною Ганною.
На той час у нього вже визріла думка стати священнослужителем, і він у 1993 році вступає до Одеської духовної семінарії. Через рік навчання семінарист отримує парафію у селі Покровка Любашівського району. З допомогою віруючих поступово відроджує найкрасивішу сакральну споруду Одещини. Свої десантські навички йому довелося застосувати лише раз, коли волоцюги-безбожники намагалися пограбувати церкву. Після добрячої прочуханки вони ще й досі обходять Покровський храм манівцями.
Сьогодні батько двох дітей отець Георгій не лише править в церкві і несе слово Боже людям. Він, будучи депутатом районної ради від Партії регіонів, посприяв відкриттю в селі дитсадка, якому надає спонсорську допомогу, а торік виступив ініціатором газифікації села. Ступаючи в ногу з часом, він відкрив церковний сайт, щоб більше людей змогли познайомитися з пам’яткою архітектури початку ХХ століття, якій немає аналогів у нашій країні.
На думку отця Георгія, сільські жителі, попри всілякі кризи, заслуговують на гідне життя, і задля цього потрібно працювати, перебуваючи на будь-якому посту.
Наш кор.,
Любашіський район
Він штурмував палац Аміна
Мешканець с. Троїцького Любашівського району Петро Якович Дудник не любить згадувати афганську війну. Та недавно він все ж таки зняв «гриф секретності» зі свого бойового минулого. Адже троїцький юнак брав участь у знаменитому штурмі палацу Президента Афганістану Хафізулли Аміна у грудні 1979 року. Після ліквідації афганського лідера, ця військова операція під кодовою назвою «Шторм-333» була засекречена, а її учасників «розкидали» у різні частини, взявши підписку про нерозголошення.
Ветеран згадує, що у травні 1979 року на базі 15-ї окремої бригади спецназу ГРУ, яка базувалася у Черчику (Узбекистан), почали формувати батальйон з узбеків, туркменів і таджиків. Слов’ян, як більш підготовлених (серед них був і наш герой), призначили в екіпажі зенітних самохідних установок ЗСУ-23-4 «Шилка» та інших бойових машин. Тоді у всій Радянській Армії не змогли знайти достатню кількість механіків-водіїв з азіатських республік для керування оперативними бойовими машинами.
Потім було п’ять місяців фізичної, вогневої і тактичної підготовки в польових умовах. Після чого 19-20 листопада 154-й ооСпН — так званий мусульманський батальйон у кількості 520 чоловік під командуванням майора Х.Т. Халбаєва, техніка і боєприпаси були літаками переправлені в Баграм.
27 грудня, о 19.30, за підтримки «шилок» розпочався штурм резиденції Аміна — палацу Тадж-Бек. Нашим воїнам вистачило менше години, щоб захопити Кабульську твердиню. Петро Якович подробиці цієї операції так і не розповів, але додав, що добра військова наука знадобилася, і він залишився живим і неушкодженим.
На початку січня 1980 року більшу частину загону повітряним шляхом відправили до Ташкента. Решта підрозділу поверталася своїм ходом додому через знаменитий перевал Саланг. Коли колона рухалася гірським серпантином, одна з вантажівок мало не зірвалася у кілометрову прірву. Але Петро Дудник вчасно підставив борт свого автомобіля і врятував життя водієві та військове майно. Відтоді таджик Тахір Ізмагамбітов з міста Ташауза став українцеві братом і підтримує з ним братні зв’язки до цього часу.
Напередодні афганських урочистостей — 20-ї річниці виведення радянських військ з ДРА — троїцького ветерана запросили вихованці Маловасилівської ЗОШ І-ІІ ступенів, з якими П.Я. Дудник поділився спогадами про свій бойовий шлях, а єдиний сувенір — гільза від зенітної установки «Шилка» — викликала велику цікавість у школярів.
Його груди не прикрашають бойові нагороди, а статус учасника бойових дій Петро Дудник з великими труднощами зміг підтвердити через чверть (!) століття.
Юрій ФЕДОРЧУК,
власкор «Одеських вістей»
Вони – найвідповідальніші
Наші земляки-старомаяківці про війну в Афганістані розповідають неохоче. Хвалитися, власне, нічим, була військова присяга, накази командирів, і їх треба було виконувати. Головне, що пощастило вижити і знайти своє місце в мирному житті, повсякденних буднях.
Тоді, у 80-х роках минулого століття, юнаків до лав Збройних сил проводжали всім селом, і повернення зі служби кожного очікували з нетерпінням. І не тільки в рідних та близьких боліла душа за молодого земляка, якого солдатська доля відправила на маловідому афганську війну. У коротких повідомленнях додому хлопці писали: «Подробиці – після повернення…»
В Старі Маяки, до батьківської оселі, після виконання інтернаціонального обов’язку повернулися всі наші односельці. І Віктор Миколайович Петровський, і Сергій Валентинович Степанчук, і В’ячеслав Михайлович Довбишенко, й Ігор Іванович Єрхан, і Валерій Володимирович Ганзюк, і Андрій Миколайович Мудриченко, і Олександр Віталійович Куценко. Тут, на зрошеній потом їхніх батьків, дідів і прадідів родючій землі, більшість із них трудиться й нині.
У сім’ї працелюбів-тваринників виріс Віктор Петровський. Його батько, Микола Сергійович, десятки років був завідувачем однієї з кращих і найбільших молочнотоварних ферм місцевого господарства, а про матір, Катерину Сергіївну, говорили як про найвправнішу і найдосвідченішу доярку господарства, району.
А Віктор допомагав батькам у роботі. Після демобілізації з армії багато років працював на фермі. Виконував усе, що треба робити у тваринництві. Нині він трудиться самостійно – дбайливо обробляє земельні паї, що є власністю родини Петровських. Нелегкий це, як кажуть, шматок хліба.
Робота – найвідповідальніша.
Мабуть, теж найвідповідальнішу в селі роботу водія шкільного автобуса доручили Сергію Степанчуку. Десятки школярів з довколишніх сіл зранку вирушають до школи і після занять приїжджають до самої домівки. Батьки учнів спокійні за своїх дітей, коли за кермом автобуса «афганець» С. Степанчук. Хоча на маршруті і гомінка траса Київ – Одеса, нерідко рейси здійснюються до Ширяєвого, Одеси тощо.
Завтра воїни-афганці знову зберуться разом, згадуватимуть пережите, схилять голови перед пам’яттю полеглих товаришів-однополчан.
Вони загартовані війною…
В. Канівський,
Ширяївський район
На його полі колоситься пшениця
Пшеничного кольору чуб, веселий меткий погляд. Таким запам’ятали односельці Володимира Ковальського назавжди. Разом з іншими ровесниками його урочисто проводжали на військову службу. Було то в осінній призов 1986 року. Як і годилося, від сільради вручили традиційні подарунки, квіти. І почалися звичайні солдатські будні.
А через рік доля закинула його до Республіки Афганістан. Хлопця із села Полянецького відправили, як тоді говорили, виконувати інтернаціональний обов’язок. І виконував аж до 12 липня 1987 року.
Того дня підрозділ, в складі якого був і Володимир Ковальський, виконував звичну для війни роботу, на аеродромі міста Кандагар рятували від вогню літак. Страшенний вибух струсонув усе навкруги. Вибухнули боєприпаси. Цей вибух забрав не одне життя, зокрема і нашого земляка.
За мужність і відвагу Володимира Анатолійовича Ковальського нагороджено орденом Червоної Зірки (посмертно).
Поховали молодого героя в рідному селі Полянецькому. Вулицю, на якій жив юнак, названо його іменем. Тут, як і раніше, мешкає його мати, тамуючи в своєму серці біль втрати. Її запрошують на вечори, присвячені пам’яті її сина, їй дарують квіти, а вона носить їх на Володимирову могилу. А ще ім’я Ковальського присвоєно одному полю. Механізатори ЗАТ АПК «Саврань», які працюють на ньому, завжди пам’ятають, що трудяться і за себе, і за свого земляка, який навічно залишився на тій далекій, чужій, війні.
Не раз доводилося бувати біля того поля. Тут звичайні овочі, соняшник , кукурудза або пшениця викликають якісь особливі почуття, змушуючи переосмислювати своє життя, по-іншому дивитися на буденні речі, думати не лише про сьогодення, а й про вічність. Здається, що над цим ланом витає дух Володимира, закликаючи нас цінувати кожен день, кожну мить нашого непростого життя. Адже він міг би обробляти цю землю, вирощувати хліб, виховувати дітей, та доля розпорядилася інакше. Тепер інші сіють, збирають врожай на полі, що носить його ім’я.
…Багато хто, дивлячись на золотаву пшеницю, колосся якої колисає вітер, пригадує юнака із таким же світлим, пшеничним, волоссям.
Не забули його і в інших населених пунктах району. На уроках в загальноосвітніх школах розповідають про нашого мужнього земляка, а в парку селища Саврань на видному місці споруджено пам’ятник тим, хто загинув у Афганістані. Там є й ім’я Володимира Ковальського.
* * *
За офіційними даними в Афганістані загинуло три тисячі 280 українців. Одним з них був наш земляк Володимир Анатолійович Ковальський.
Лариса ПІВТОРАК,
власкор «Одеських вістей»,
Савранський район
