«Я так і сказала: Віталику, ти не правий! Мама постійно думає про тебе, нещодавно купила нову куртку, «мобілку»... Потрібно дорожити цією турботою...»
Це Ольга Миколаївна Мовчановська педагог Одеського дитячого будинку № 9 розповідає мені про свого колишнього вихованця. Втім, слово "колишній" не зовсім підходить: і Віталій Червута, і інші діти не поривають зв'язків з рідним будинком, у будь-який час можуть вийти на зв'язок – написати, зателефонувати, завітати в гості...
Віталику пощастило більше, ніж іншим дітям: його мама, ще перебуваючи у жіночій колонії, постійно цікавилася сином, спілкувалася з ним. Після звільнення забрала його із собою, виїхавши до рідного села. Там, начебто б все нормально, живе з нею, ходить до школи. Але десь стався збій, і розгніваний підліток вилив душу своєму вихователеві... Доводиться час від часу коригувати ці взаємини...А я ловлю себе на думці, що доля кожної дитини, її життєві установки із самого початку запрограмовані тут, у дитячому будинку. Одна недбала фраза, непродуманий жест можуть завдати величезного болю і зробити долю дитини нещасною.
Тому у дитячих будинках приживаються не всі педагоги. Тут потрібно дбайливо поводитися з тонкими і ніжними струнами, а вони, погодьтеся, є в будь-якій людині. Тут ніколи не заощаджують на увазі до дитини, пам’ятаючи про те, що у важку хвилину це – єдиний притулок для неї. У цьому впевнена і директор дитячого будинку Тетяна Олексіївна Гроза. Вперше ми познайомилися з нею не у найкращий час – новий керівник тільки прийняла заклад у свої руки. Прийняла його, скажімо так, абсолютно "убитим", тому в основному ділилася будівельними, ремонтними планами. А планів була справді "купа" і вже тоді подумалося, що навряд чи без добровільних помічників, спонсорів їй упоратися із задуманим... Люди, які добре знали нового директора, розвіяли мої сумніви – ось побачите, вона "потягне", це ж фанат своєї справи... Потрібно бути справді фанатом, щоб перетворити занедбане і зруйноване господарство у справжню оазу для знедолених дітей. Переходячи з ігрової кімнати до класу, і назад, думаю про те, що не завжди такий затишок і комфорт мають звичайні діти у звичайних родинах.
Особливість нашої журналістської праці у тому і полягає, що, крім читачів, справедливу оцінку йому виносить час. Пам'ятаю, з яким захопленням я писала, що саме у цьому дитячому будинку, одному з перших в області, почали застосовувати педагогічну систему Марії Монтессори, чиї елементи ідеально підходять для таких ось дітей. Але тут не прийнято замикатися на чомусь одному, уважно стежать за всіма нововведеннями, а сама директор, як правило, за свій рахунок – неодмінний учасник цікавих семінарів, конференцій, які проходять у різних містах України. Адже, на думку самої Тетяни Олексіївни, вихователь – не сліпий виконавець інструкцій, він повинен керуватися душевними потребами дітей...
Хоча зовні Тетяна Олексіївна Гроза (та й прізвище підходяще) справляє враження людини дуже суворої і вимогливої. Такі керівники при бездоганній поведінці і справедливому ставленні до оточуючих, домагаються дуже багато. Відродивши дитячий будинок, навівши в ньому ідеально-зразковий лад, директор пішла далі. Пам'ятаю, як років десять тому вона журилася: малят, які тільки-но зміцніли, знову забирають і розподіляють кого куди, по різних інтернатах. Плакали при цьому не тільки діти, але і самі вихователі, не життя, а перекотиполе виходить... Домагатимемося, щоб відкрити у нас школу, щоб закласти у них головне, – ділилася планами керівник дитбудинку.
На щастя, девіз "дайте дитинству дозріти у дітях" знайшов розуміння і відгук у структурах влади, і тут з'явилася початкова школа. Ви б бачили, з якою ретельністю опановують діти англійську, слухаючи Діну Семенівну Івашину. А Ольга Миколаївна Мовчановська встигає, пояснюючи складний матеріал, до кожного підійти, до кожного доторкнутися. Що це, проста звичка, адже вона працює тут понад тринадцять років, чи душевний порив, без якого важко утриматися у такому класі?
Адже різних дітей збирає дитячий будинок. Є і круглі сироти і дуже занедбані діти, для яких тут шукають і знаходять спеціальні методики. Чотирнадцять чоловік – ВІЛ-інфіковані, але всі, всі, без винятку, повинні мати право на щастя. Звичайно, ідеальний варіант – це коли дітей удочеряють, усиновляють у міцній надійній родині. Такі випадки, слава Богу, є. Тим більше, що зараз взято курс на сімейні форми виховання. А решта? Точної, а тим більше позитивної відповіді на це запитання ніхто не дасть. Що чекає випускників сирітських інтернатів, багато з яких не мають даху над головою? Як вони виживатимуть поодинці, розкидані по узбіччях життєвих доріг? Ось що не дає спокою справжнім захисникам дитинства. Можливо, тому у цьому дитячому будинку намагаються утримати дітей до останнього, оточити їх друзями і добровільними помічниками.
Вже не перший рік дружать з дітьми студенти Одеської національної юридичної академії. Вперше їх сюди привела Л.І. Кормич, професор цього вузу, відомий в Одесі керівник обласної організації "Жінки України". Візит планувався на один новорічний день, а розтягся на десять років. За словами Людмили Іванівни, студенти самі запропонували зустрічатися, спілкуватися з дітьми у будь-який зручний час, а не лише по святах. Так і вийшло. Приходять сюди майбутні юристи і групами, і поодинці, і з подарунками, і без, але для дітей це завжди – подія. Багато хто вже встиг полюбити одне одного, подружилися. Кожен одержує своє: одні – турботу і увагу, другі – моральний досвід, моральне загартування. І хто знає, яким буде наступний поворот у цих відносинах, адже навіть закінчивши вуз, деякі молоді люди не забувають своїх маленьких друзів. Людмила Іванівна Кормич розповідає про Оксану Уляновську, Максима Макаренка – після академії вони вже міцно стоять на ногах і як, і раніше, допомагають своїм підопічним. Що ж, доброчесність не ділиться на частини: вона або є, або її немає. Знають про це і педагоги дитячого будинку, які вірять, що і у наш непростий час обов'язково знайдуться люди, спроможні відгукнутися на долі цих дітей.
