Шановні військовослужбовці, ветерани війни, учасники бойових дій та воїни запасу!
Щиро вітаю вас із Днем захисника Вітчизни!
Це справді всенародне свято єднає людей багатьох поколінь, адже за усіх часів не було почеснішої справи, ніж боронити рідну землю, обстоювати свободу і незалежність своєї Батьківщини.
Віддаючи належне героїчним подвигам українського воїнства, низько вклоняюся вашій мужності та безмежній вірності своєму обов’язку.
Професійних вам успіхів, оптимізму, міцного здоров’я. Щастя і добра вам і вашим рідним та близьким!
Голова Одеської обласної ради М. Скорик
Шановні ветерани Великої Вітчизняної війни та військової служби, працівники Збройних Сил України!
Дорогібойовідрузі!
23лютого–день,колизабагаторічноютрадицієювідзначаєтьсясвятоарміїіфлоту,святовсіхчоловіків.Це свято є символом непорушного зв’язку багатьох поколінь захисників Батьківщини, проявом поваги народу до людей в погонах.
Цього дня ми повертаємося пам'яттю і серцем до суворих і незабутніх сторінок минулого, щоб ще раз осягнути велич подвигу тих, кому ми зобов'язані мирним небом, можливістю творити нову історію нашої держави.
В цей день сивочолі ветерани мають можливість знову відчути подих бойової юності, а ті, хто пройшов армійську школу, згадати своїх побратимів-однополчан. Їхня ратна доблесть служить взірцем для всіх нас. Вони і сьогодні беруть активну участь у патріотичному вихованні молоді.
День захисника Вітчизни – це свято і нинішніх військовослужбовців та працівників Збройних сил України, яким випала доля вписати нові сторінки в історію Української армії.
Особовий склад Південного оперативного командування свято береже і примножує кращі бойові традиції попередніх поколінь, докладає всіх зусиль для забезпечення бойової готовності, організованості і дисципліни, демонструє самовідданість, витримку, свідомо виконує свій конституційний обов’язок.
Від імені військової ради Південного оперативного командування сердечно вітаю ветеранів війни і військової служби, особовий склад всіх силових структур Південного регіону, всіх співвітчизників з Днем захисника Вітчизни.
З нагоди свята бажаю всім вам щастя, добра і злагоди, міцного здоров’я і благополуччя, нових успіхів у благородній справі служіння Українському народові.
Командувач військ Південного оперативного командування генерал-лейтенант П. ЛИТВИН
Любі ветерани!
Не у кращі часи нам, ветеранам Великої Вітчизняної війни, як і усьому народу України, його Збройним силам доводиться відзначати День захисника Вітчизни. Але ні економічні провали, ні політичні чвари, що творяться сьогодні у країні, не можуть зламати наш дух бойового братерства, притлумити нашу гордість за славну історію непереможної Радянської Армії, яка врятувала світ від коричневої чуми гітлерівського фашизму. І ми принаймні не інакше як образу сприймаємо спроби перенести святкування Дня захисника Вітчизни на 29 січня. Історію не перепишеш, тим більше ту, свідки якої живі і які творили її.
Сьогодні у Збройних силах України служать наші сини і онуки. І немає для нас вищого обов’язку, ніж доносити до них святу правду про Велику Вітчизняну війну, виховувати їх на подвигах фронтовиків, які не жаліли крові і самого життя заради захисту рідної землі від фашистської нечисті. Хай і надалі День 23 лютого, від якого розпочався відлік героїчної біографії Радянської Армії, буде для всіх поколінь символом вірності воїнському обов’язку, високого призначення людини у погонах, яка користується всенародною любов’ю.
У День захисника Вітчизни ветерани мають моральне право заявити про те, що вони заслуговують на загальну повагу у суспільстві і справжню, а не на словах, турботу про них, забезпечення їхнього конституційного права на краще життя.
Від імені президії Одеської обласної ради ветеранів вітаю вас, любі фронтовики, трудівники тилу, воїни, які проходили військову службу у мирний час, з Днем захисника Вітчизни і від щирого серця бажаю вам міцного здоров’я, сімейного щастя і довголіття.
З повагою,
голова Одеської обласної ради Організації ветеранів України О. ГУРСЬКИЙ
Нам було з кого брати приклад
З абсолютною впевненістю можу сказати: кожен, хто служив у Радянській Армії, хто служить тепер у Збройних силах України, 23 лютого вважає своїм особистим святом. Я до армії був призваний у 1964 році після закінчення сільськогосподарського технікуму. Служити довелось в авіації. І досить далеко від рідного дому – у Північній Пальмірі, Ленінграді. На той час йти служити в армію було справою честі і обов’язком кожного юнака. Більше того, кожен з нас пишався тим, що пройде школу мужності, і йшов служити усвідомлено і із задоволенням. Я і сьогодні чітко пам'ятаю всі етапи своїх військових буднів, командирів і товаришів по службі. З деякими понині підтримую дружні зв'язки. Для мене три роки армійської служби пройшли в школі молодого авіафахівця в місті на Неві. Пройшов шлях від рядового до старшини роти. Вже після служби закінчив курси офіцерів запасу. Був комсоргом роти. У рік 20-річчя Перемоги над фашистською Німеччиною за відмінні успіхи в бойовій і політичній підготовці був нагороджений ювілейною медаллю. Так, мені було з кого брати приклад: мій дід і його брати служили в царській армії, пройшли німецьку і японську війни, закінчили службу в чині унтер-офіцерів.
Моєму поколінню пощастило. Нашими наставниками були в той час фронтовики, віддані Батьківщині люди. Це вони дали нам уроки мужності, патріотизму, духовного і фізичного загартування. Спортивні змагання були невід'ємною частиною армійського життя. Я непогано грав у волейбол, був кандидатом у майстри спорту, запрошували грати навіть до естонської команди «Калев» (Тарту). Тож абсолютно справедливими були слова ветеранів, які говорили своїм синам: «Армія зробить із тебе справжнього чоловіка». Ми справді поверталися додому зовсім іншими людьми – змужнілими, зміцнілими фізично, зі зрілими поглядами на життя.
Гадаю, те, що ми проходили за три роки служби, ніяк не вміститься в один, який служать сьогоднішні «строковики». Не стану проводити паралелі між часами, і все ж таки: як, на якому етапі допустили в армію «дідівщину»? У наш час такого не було. Чесно і дружно служили українець і болгарин, вірменин і єврей, росіянин і молдаванин.
Яке почуття відчуваю я 23 лютого? Не повважайте за пишномовність – почуття гордості, що мені, юнакові з Арцизького району, довірили захищати кордони наймогутнішої держави – Союзу РСР. Я категорично проти ідеї, ініціатором якої є Президент України Віктор Ющенко, про перенесення цієї священної дати на далеке нам число – 29 січня. Це буде несправедливо стосовно усіх, для кого 23 лютого – недоторканна дата, що містить в собі знаменні події з біографії країни.
Віддаючи данину поваги безприкладній мужності і самовідданості наших батьків і дідів, бажаю доброго здоров'я ветеранам Великої Вітчизняної війни, тим, хто служив і служить тепер – збройним захисникам Батьківщини.
Іван БУЗІЯН, депутат Арцизької районної ради
Для них війна триває
– Як добре, що тут немає аеропорту! – захоплювалася Надія Григорівна, коли родина з Полтави переїхала до тихого Білгорода-Дністровського. Гул літаків тривожить її, нагадуючи ревіння фашистських бомбардувальників.
Табу на військову тему в цій родині було накладено надовго. Мовчазним свідченням страшної трагедії Великої Вітчизняної залишалася важка інвалідність чоловіка. 19-річним він одержав першу групу після фронтового поранення. На все життя залишалися з ним милиці і осколки в покаліченому кулеметною чергою тілі. Холодними зимовими ночами чоловік несамовито кричав, лякаючи маленьких дочок. Настільки нестерпно мучили фантомні болі ампутованої ноги. У контрольному пропускнику аеропорту його зупиняли: метал у єдиній нозі, що залишилася, «дзенькав». Так, з осколками, його і поховали.
Небагатослівність про війну в цій родині пояснювалася просто.
– Горе не кричить, воно мовчить, – говорила своїм двом донькам Надія Григорівна, коли від жахливого звуку літака її мимоволі кидало в холодний піт.
Перед початком Великої Вітчизняної війни Надія Григорівна Докшина (у дівоцтві Ткаченко) навчалася в Одесі.
– Коли оголосили евакуацію, – згадує вона, – людей стали вивозити в тил із залізничного вокзалу. Ешелони подавали нерегулярно. Усе Куликове поле було зайняте переляканими людьми, які очікують своєї черги. Ми з мамою і сестрою три дні просиділи на нехитрих пожитках, доки, нарешті, подали призначений вагон. Так я опинилася в Казані, де працювала на військовому заводі, набиваючи порохом мішечки для мінометних зарядів.
На початку 1943 року в Казані сформували 1872-й зенітно-артилерійський полк. Мобілізованих з Казанського військового заводу дівчат за спеціальними альбомами спішно навчили розпізнавати силуети літаків-розвідників і німецьких бомбардувальників. Так Надя потрапила у 9-у окрему бригаду 1872-го зенітно-артилерійського полку. Пізніше, за допомогою спеціальних приладів, її навчили встановлювати висоту і дальність цілі, що летить. Навесні сорок четвертого 1872-й зенітно-артилерійський полк перевели для захисту залізничного вузла Коростеня Житомирської області. Сьогодні у квартирі Надії Григорівни в невеличкому пам'ятному куточку зберігається мішечок з вишитим написом «Земля, яку Ви захищали», подарований коростеньськими школярами...
В одному з нічних нальотів на Коростень брало участь понад 150 фашистських літаків. Чотири гармати батареї, на якій боєць Надія Ткаченко служила дальномірницею, вихлюпували в небо залпи вогню. Ворожі літаки йшли лавиною. Розум відмовлявся сприймати реальність того, що відбувається. А страх від гулу літаків назавжди оселився в маленькому жіночому тілі. Вранці на батарею прибув командир полку майор Ядров: «Я гадав, тут нікого не залишиться. Ви прийняли на себе найдужчий вогонь!»
Таких смертоносних нальотів було дуже багато. Вночі 29 травня 19-річну Надю ранило осколком у шию. У польовому шпиталі її прооперували. Через два місяці, коли повернулася у свою частину, зустріла не всіх. В одному з масованих нічних нальотів прямим влученням бомби накрило зенітну гармату. Останки бойових товаришів зібрали і поховали в братській могилі в Коростені. Тоді від подруги Ніни Кузнецової з Татарії знайшли лише голову, з косами та пальчики.
За бої під Коростенем Надію Григорівну нагородили медаллю «За відвагу». Із цією медаллю, тримаючи букет квітів дикої груші і ще не зовсім розквітлого бузку, вона сфотографувалася в День Перемоги 9 травня 1945 року в Дембліні, у Польщі, де завершила бойовий шлях.
Через багато років, коли душевні рани трохи затяглися часом, ветерани 1872-го зенітно-артилерійського полку, які уціліли, почали збиратися на зустрічі. Спочатку на бойовій коростенській землі, потім у Казані, пізніше в Сальську Ростовської області, де полк одержував поповнення. Особистий військовий архів, що перетворився на маленький домашній музей, розширився за рахунок військових фото, що збереглися у однополчан, листування і знімків із зустрічей з бойовими подругами.
Після святкування Дня захисника Вітчизни, в останній день лютого, Надії Григорівні Докшиній виповнюється 85 років. Незважаючи на те, що фронтове поранення і сьогодні приносить безліч страждань, особливо в ці зимові дні, вона тримається молодцем. Як вона говорить, дається взнаки військове загартування, що зміцнило силу духу, але доки жива пам'ять, душевні і фізичні рани не дають спокою. «Для мене, як і для багатьох фронтовиків, війна триває», – сказала на прощання Надія Григорівна. І це, справді, так і є.
Тетяна ГУРІЧЕВА,власкор «Одеських вістей», м. Білгород-Дністровський
