«Не бути наймичкою у своєму домі»
В Одеській області живуть громадяни понад 120 національностей і народностей. І у кожної з них своя рідна мова. Але державна – одна, українська. Напередодні свята наш кореспондент зустрівся з педагогом-методистом ЗОШ № 57 Раїсою Семенівною КОБЗАР.
–РаїсоСеменівно,понад35роківВивикладаєтеріднумовууційшколі,можетепорівняти,яквивчалиукраїнськуранішеіяктепер…
– Різниця є і дуже значна.. Пам’ятаю, у класі в мене було 35 учнів і тільки… десять з них (!) вивчали українську, решта були звільнені, і просто були присутні у класі. Їм цей предмет був не потрібний, а отже, і нецікавий. Сьогодні ситуація, змінилася. Як сказав поет Дмитро Павличко, «українська мова перестала бути наймичкою у своєму домі». Це одразу позначилося на ставленні до мови. Однак і адміністрація школи, і педколектив старалися зацікавити дітей, прищепити їм любов до рідної мови не формально, а на живих, конкретних прикладах. З’явилися у нас і «Вечорниці», і «Досвітки», і «Українське весілля»… І знаєте, діти самі потяглися до цих позашкільних заходів, збирали пісні, вірші, складали самі.
Потім з’явилася ідея – створити у школі український музей. Це була грандіозна акція – ми проїхали майже всю Україну, під час екскурсій вивчали побут, фольклор, звичаї, збирали ескізи національних костюмів. Багато в чому нам допомагає директор школи Людмила Анатоліївна Кривова, до речі, сама викладач української мови. Вона підтримує будь-яку ініціативу, цікаву ідею, всіляко підвищує авторитет української мови. Саме на базі нашої школи було створено «Центр українського відродження», чий досвід було узагальнено у міському масштабі.
–Раїсо Семенівно, відомо, що музей «Хата прадідів моїх», яким Ви керуєте, нагороджений срібною медаллю Президента України, та і у Вас чимало почесних звань – «Відмінник освіти України», «Найкращий педагогічний працівник Одеси»… Мабуть, це – не край?
– Ви праві, тим більше, що найдорожчі серцю відзнаки – це все-таки досягнення моїх учнів. На всіх конкурсах вони домагаються перемог. От і в цьому році десятикласниця Ольга Гербалій стала лауреатом міжнародного конкурсу ім. П. Яцика з української мови, нагороджена Почесною грамотою Міносвіти і науки України. А Катя Дороніна посіла перше місце у загальноміському конкурсі «Майбутнє твоє, Україно». Це гордість нашої школи, і якщо хочете, гордість всієї нації. З другого боку, ми, педагоги, одержуємо позитивний заряд від таких досягнень, стаємо молодшими, енергійнішими.
– А як Ви ставитеся до протистояння, що затяглося, «українська – російська»?
– Воно багато в чому надумане, політизоване, і ведеться у найвищих ешелонах влади, а не простими людьми. Гадаю, політичним маневрам рано чи пізно настане кінець. У країни повинна бути державна мова, це – аксіома. І дискусія ця надумана. Наприклад, у Франції ніхто не сперечається, французька чи англійська повинна бути державною, хоча французи знають і ту, і другу.
– Що Ви можете сказати про найменших – учнів початкової школи?
– От у них вже точно не буде проблем з вивченням рідної мови. У них і тексти кращі, і помилок менше, і мова грамотніша. Вони більше читають, активніше беруть участь у виставах, святах. Помітні і зусилля педагогів – наш кабінет української мови посів перше місце (!) на обласному конкурсі. А моя колега Тетяна Георгіївна Горячева (спасибі велике їй) створила неповторні шкільні сценічні шедеври – «Сорочинський ярмарок», «Сватання на Гончарівці». У цих виставах із задоволенням грають, співають і танцюють всі наші діти. До того ж, решту предметів у нас викладають українською мовою. Я впевнена, що і школярі, і батьки вже давно зробили висновок, що мова – це наша душа. Не буде мови – не буде народу.
Валентин АВЕЛІЧЕВ, член Національної спілки журналістів України
«Щоб сонячна струна торкнулась душ людських»
Я тобі, Боже, дякую за все,
Що послав мені Ти на шляху
життєвім,
Тому що у житті дрібниць
нема,
Усе, що посилаєш, є воно
суттєвим.
Цим чотиривіршем розпочинається збірка творів "Сонячна струна" нашої землячки – жительки Саврані Ганни Слюсар. Презентація її відбулася 13 лютого.
Це літературно-художнє видання побачило світ у видавництві "Астропринт" (м. Одеса) тиражем у 250 примірників. Вступну статтю до книжки написала редактор районної газети "Сільські новини", член Національної спілки журналістів України Діана Мудра.
Свою першу збірку Ганна Степанівна Слюсар присвятила своїй матері – Домні Федосіївні Чумаченко. Композиційно вона складається з таких розділів: "Музика природи", "Про вічне", "Мене болить" ,"Через гумористичну призму", "Дива природи". Більшу частину творів складають поезії, і лише останній розділ увібрав кращі зразки прози авторки.
Як зізналася авторка, почавши писати свої твори у 1997 році, про видання власної збірки вона серйозно ніколи не замислювалася. Коли творів побільшало, подавала їх на обласний конкурс "Таланти твої, Україно", і неодноразово ставала переможцем в номінації "Поезія".
Поштовхом для видання стала перемога на конкурсі художніх творів, присвячених 610-річчю Саврані, який провадила минулоріч селищна рада. Тоді на конкурс Ганна Степанівна подала оповідання про історію Саврані під назвою "Легенда, яку розповів мені Вітер". Будучи родом із Черкащини, жінка настільки пройнялася любов’ю до Саврані та її мешканців, що зуміла відчути і відтворити на папері славну минувшину наших попередників.
Найбільший розділ збірки іменується "Про вічне". Цим, очевидно, передано головний мотив усієї книжки. Адже усе, чого торкається талановите перо авторки, нетлінний попри часу плин. Любов і надія, щастя і материнство, молодість і зрілість, земне й потойбічне – ці теми хвилюють авторку, і вона розкриває їх через призму своєї свідомості, власне уявлення про людські цінності. "Обійми мене, душею", "Знову серце чомусь занило", "Я живу і надіюсь" – ці та інші поезії згаданого розділу розкривають ліричного героя, яким, як правило, є сама авторка, як гармонійну особистість, самобутнього автора, який прагне до вдосконалення людських взаємин і тому так боляче реагує на вади суспільства.
Тема природи посідає чільне місце у творчості Ганни Слюсар, тому для її розкриття у збірці відведено аж два розділи. Композиційно розташувавши їх на початку та у кінці книжки, авторка у такий спосіб ніби обрамляє свої думки, підводячи читача до величі природного начала.
Разом з тим, попри ліричність своєї вдачі, Г.Слюсар досить вдало освоїла такий жанр, як байка. Беручи сюжети із повсякденного життя, вона подає їх у власному трактуванні, де ідею твору розкриває мораль байки. Найкращі зразки цього жанру вміщені у розділі "Через гумористичну призму".
Слід зазначити, що характерною особливістю віршів Ганни Степанівни є милозвучність і дотримання внутрішнього ритму. Саме це дозволило місцевому музиканту І.Г. Чернезі, автору багатьох пісень, підібрати ноти до вірша "Ти пробач". Уперше ця пісня прозвучала на авторському вечорі Г. Слюсар у майстерному виконанні Р.О. Хоменко. Тож, можливо, цей музичний твір покладе початок нового етапу у творчості авторки.
Ольга ХІЛЬ
Вони плекають мову
До бібліотеки Мар’янівської загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів постійно забігають не тільки вчителі та учні, але й їхні батьки. І причин тут дві: досить таки солідний, як для сільської школи, книжковий фонд та привітна бібліотекарка. Катерина Петрівна Шпат ще зовсім молода жінка, проте вже стала добрим фахівцем. До неї всі читачі звертаються з будь-яких питань. І вона їм допомагає. А ще Катерина Петрівна велику увагу приділяє масовій роботі з школярами. Вона часто провадить різноманітні читацькі конференції, огляди літератури, тематичні вечори, готує книжкові виставки та тематичні полиці.
У читальній залі є книжкова виставка «Мова моя, мова рідна, мова українська». Вона постійно оновлюється. Напередодні святкування Міжнародного дня рідної мови не тільки оновлено цю виставку, а й ще підготовлено з учнями 9-А класу тематичний вечір «Плекаймо рідну мову». За сумісництвом Катерина Петрівна – класний керівник цих дев’ятикласників. Закономірно, що саме з ними вона провадить чимало різноманітних заходів. До речі, в цьому їй допомагає чоловік.
– Сергій Миколайович Шпат, який працює директором школи. А за фахом він – філолог і по-справжньому закоханий в українську мову. Іноді, коли випадає вільна хвилина та приходить натхнення, пише вірші. Окремі його поезії вже друкувалися в районній газеті «Промінь». Як зізнався автор, пише на ті теми, які його найбільше хвилюють. Не залишило, наприклад, байдужим Сергія Миколайовича те, що сталося в Україні в 1932-1933 роках. Саме тому одна з його поезій присвячена Голодомору. В інших його віршах оспівано рідну природу, материнську ласку, щирі людські почуття.
Подружжя Шпатів – представники молодого покоління. І тому особливо приємно, що вони не тільки живуть і працюють в селі, люблять рідну мову, а ще й прищеплюють цю любов своїм вихованцям.
Лариса ПІВТОРАК,власкор «Одеських вістей», Ширяївський район
