Наш кореспондент розмовляє з головним лікарем обласного протитуберкульозного диспансеру Віталієм ФІЛЮКОМ про те, яку протидію чинять фахівці диспансеру цьому грізному захворюванню, про епідситуацію в Одеському регіоні.
– Віталію Васильовичу, у медицині і у сфері протистояння туберкульозу Ви працюєте кілька десятиріч. Нашим читачам було б цікаво дізнатися, якою була ця служба за старих часів, і що з того часу змінилося в роботі фтизіатрів? Тим більше, що на недавньому засіданні підсумкової колегії управління охорони здоров'я і медицини катастроф облдержадміністрації говорилося про те, що, всупереч географічному розташуванню і «небезпечній» близькості кордонів, на загальноукраїнському тлі поширення туберкульозу наш регіон виглядає досить непогано.
– Уся моя лікарська діяльність пов'язана з боротьбою проти туберкульозу. Після закінчення інституту я працював у тубвідділенні лікарні села Петрівки Комінтернівського району. Починав дільничним лікарем. Із 33 років роботи на одному місці, протягом двадцяти я – головлікар обласного диспансеру.
Особливості ситуації полягають у тому, що показники захворюваності, наприклад, 20-річної давнини на території нашої області були менші наполовину, сьогодні за деякими параметрами вони зросли більш ніж у два рази. Якщо тоді «союзний» показник кількості захворілих на 100 тисяч населення був 34-35, то в Одеській області він складав 36-37.
Мені хотілося б розповісти про те, який стан справ зараз у порівнянні з іншими регіонами і державами. Наприклад, у Молдові сьогодні ця цифра зросла до 120, у Румунії – до 115-118, у Росії – трохи більше за 100. Такі епідемічні обставини мають держави, що сусідять із нами.
В Україні, в Херсонській області, інтенсивний показник перевищує оцінку 130, у Миколаївській – за 100, Кіровоградська – далеко за 100, у нас, в Одеському регіоні – 87,4. Оскільки туберкульоз це повітряно-краплинна інфекція, і ми перебуваємо в епідемічній зоні, для якої кордонів не існує, то митний контроль для неї – не перешкода.
20 і більше років тому діяла струнка система, що зобов'язувала громадян дотримуватися нормативів обстеження. Не слід також забувати про те, що 95 відсотків населення було зайнято роботою, тому практично усі регулярно проходили профілактичне обстеження відповідно до планових заходів. Це дозволяло вчасно виявляти випадки захворювання на туберкульоз. На жаль, сьогодні показники значно зросли, до того ж погіршилася структура захворюваності. Найчастіше хворий звертається до лікаря вже тоді, коли хвороба прогресує, у занедбаному стані, і провадити діагностичні і лікувальні процедури, реабілітаційні заходи досить непросто. Як правило, така людина вже інвалід. При добрій ефективності лікування, що ми забезпечуємо, видужуння в цьому разі неможливе. При туберкульозі легені уражуються у 85% випадків, на інші органи і системи, залишається, відповідно 15%, тому ми говоримо саме про цей орган. Отже, його функцію до нормального стану вже відновити неможливо.
Слід так само згадати, що за старих часів зберігався і паспортний режим, був суворий порядок імміграційних процесів. Зараз же на території Одещини перебуває велика кількість людей, що не є громадянами України. Наприклад, на сьогоднішній день на 15 шпитальних ліжках проходять лікування іноземні громадяни, вихідці з Кавказу, з Азії, Молдови. Є навіть африканці, які не мають жодного статусу. Вони звернулися до нас по допомогу, вони хворі. Ми не можемо відмовити їм у лікуванні. Але, на жаль, ні правоохоронні органи, ні імміграційні служби ними не займаються. З їхнього боку немає адекватної реакції на наші звертання. Наприклад, у нас є хвора, яка хворіє тривалий час. Ми звернулися у відповідні служби із проханням про проведення депортації, а відповіді так і не одержали. Ця жінка перебуває на лікарняному ліжку понад 300 днів!
Якщо продовжити аналогію з радянськими часами, то нам, на щастя, вдалося зберегти те краще, що було напрацьовано тоді – систему боротьби з туберкульозом, ліжкову потужність, кращих фахівців, штатні одиниці. Все це працює, незважаючи на посягання з боку всіляких фондів, неурядових організацій, які стверджували, що наша система дуже дорога і витратна. Так, це так. Але вона ефективна.
Представники ВООЗ за своїми програмами прирівнюють рівень поширення туберкульозу до рівня слабкорозвинених країн, де вони з нуля починають формування служби боротьби із цим захворюванням. Ми не проти ДОТС-програм, які вони впровадили в практику, але наші наробітки значно сильніші, у нас за спиною досвід багатьох десятиріч. Якщо в африканських країнах вони провадять лікування людей, у яких виявили палички Коха, а потім вважають їх здоровими і не небезпечними в епідемічному плані, то у нас провадиться не лише лікування, але і спостереження за хворими. Там людина, яка занедужала після проведеного курсу, знову вважається захворілою. За нею диспансерне спостереження, як у нас – від початку хвороби і до реабілітації, і санаторного лікування, не ведеться. Зрозуміло, що в частині статистики вони виглядають більш презентабельно.
– Не могли б Ви привести якісь порівняльні цифри по роках, найбільш складних у минулому, і нинішньому?
– Найбі
