Одного липневого дня Міхнічі разом із своєю дочкою приїхали зі Старих Маяків до Ширяєвого в гості, до подруги-однокласниці Тетяни Олександрівни Проскурні. Разом з господинею назустріч гостям вибігли двоє гарненьких дівчаток шести-семирічного віку.
– А це мої любі донечки Катруся й Людочка, – сказала Тетяна Олександрівна.
«Але ж Тетяна не мала цих дівчаток» – промайнуло в голові Тамари Андріївни.
Та вже потім, коли розговорилися за столом, господиня відкрилася:
– Розумієш, мої сини уже повиростали, можна сказати, залишили батьківське гніздо. А я ж дуже, дуже люблю дітей і хочу, аби й надалі домівка повнилася дитячими голосами, гамором. Тому за допомогою районних інстанцій взяла на виховання двох дівчаток, які перебували до цього у Миколаївському притулку, і створила прийомну сім’ю.
Коли ж подружжя Міхнічів поверталося додому, їхня доросла донька Олена всю дорогу просила матір:
– Давай і ми візьмемо у свою сім’ю таких дівчаток. Я дуже хочу, щоб у мене були сестрички та ще й менші, щоб піклуватися про них. Гадаю, що ти теж не проти цього. Бо ж, як у народі кажуть: «Дочка ж як ластівка: пощебече, пощебече та й полетить.»
Відбулася сімейна рада. Мати Тамари Андріївни, Феодосія Мефодіївна, сказала:
– Задумали ви добру і святу справу – взяти до себе знездолених дітей, які біля вас відігріються душею й серцем і стануть для всіх нас такими ж рідними, як Олена. Тому хай Бог допоможе…
Але ж, як шляхетний намір втілити в життя? Це питання не давало спокою подружжю після того, як вони задумали поповнити своє сімейство. І велику допомогу у вирішенні цього питання надала директор районного центру соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді Антоніна Іванівна Ботнарюк, яка і словом, і ділом посприяла в оформленні необхідних документів, щоб пришвидшити.
Подружжя Міхнічів разом з Антоніною Іванівною Ботнарюк поїхали до Березівського притулку для неповнолітніх. Як тільки-но туди прибули, бажаних гостей зустрів директор цього закладу В.П. Тимошенко і познайомив з своїми вихованцями. Міхнічі від щирого серця пригощали всіх хлопчиків і дівчаток привезеними солодощами.
І в цей час до Тамари Андріївни підійшов хлопчик і жалібно почав проситися:
– Тьотю, візьміть мене на руки, я ж так хочу, щоб у мене була мама…
Хлопчик всім тілом притулився до гості. І серце Тамари Андріївни наповнилося щемом.
– Не хвилюйся, Ромцю, будеш ти для мене синочком, – крізь сльози промовляла розчулена жінка.
Згодом підійшла старша сестричка цього хлопчика Тетянка, яка примостилася на руках у Антоніни Іванівни Ботнарюк, а меншенький Артурчик підійшов до Олени Міхніч, виліз до неї на руки і так до кінця зустрічі й не злазив. Дівчина міцно обійняла скривджену долею дитину. А її очі були повні сліз.
Залишаючи притулок, Тамара Андріївна Міхніч зі своєю родиною повинна була прийняти рішення. Адже сиріт троє. А згідно з Законом України рідних дітей розлучати не можна. Взяти трьох малюків на виховання – дуже відповідальний крок. І Тамара Андріївна це добре розуміла. Вона знала, що погодившись, вороття уже не буде. Тож, треба було все добре поміркувати, зважити свої сили та можливості, порадитися. Та її велике материнське серце не могло вчинити інакше. Для кожної сирітки вистачить і любові, і ласки.
Радощам цих двох братиків і сестрички не було меж. Адже їх забирають з притулку!
Але гості поїхали, а діти залишилися. І два хлопчики та дівчинка у Березівці непокоїлися. Всі очі продивилися у той бік, звідки має приїхати машина і забрати їх. І от через деякий час чеканню настав край. Забрали нові батьки малюків. На пам’ять вони всі з своїми друзями, вихователями сфотографувалися. І поїхали в нове життя. А сталося це на день народження Романа, якому тоді виповнилося п’ять років. У машині діти, одягнуті у все новеньке, яке їм придбала нова матір, з притаманною їм безпосередністю розповідали про своє життя, ласуючи смачними пиріжками з виноградом. Ці ласощі їм на дорогу напекла нова бабуся Феодосія Мефодіївна.
Тепер у цих знездолених дітей настало щасливе життя у дружній, порядній та роботящій сім’ї. Сьогодні Тетянка навчається у другому класі, а Роман – першокласник Старомаяківської ЗОШ І – ІІІ ступенів. Цих дітей, як і інших їхніх однолітків, ведуть щодня у чар
