Написати в «Одеські вісті» мене спонукала випадкова розмова в маршрутці. Валентина – так звали мою попутницю – вона, як і я, родом з Кілії, але з 1978 року живе і працює в Рені. У нашій Кілії живе старенький батько Валентини, до нього вона і приїжджала провідати та допомогти по господарству, а тепер поверталася до дітей в Одесу.
Я теж свого часу кілька років прожила в Рені і виїхала відтіля у 1991 році – саме перед доленосними змінами в житті нашої країни. Спільну тему для розмови ми знайшли швидко. Валентина розпитувала мене про кілійське життя, а я, у свою чергу, цікавилася ренійськими новинами.
У 1991 році в Кілії більш-менш стабільно працювало багато місцевих підприємств, такі, як судноремонтний завод, маслозавод, винзавод, порт, торговельні організації – місто жило і розвивалося. А Рені, у порівнянні з Кілією, було тоді маленьким тихим містечком – майже половина городян не мала навіть водопроводу. Жителі приватного сектору купували привізну воду і заливали її з машин-водовозок у свої колодязі – басейни, як їх дотепер називають ренійці. Опалювалися тоді ренійці, як і кілійці, дровами і вугіллям, рідким грубним паливом і соляркою.
Місць для «виходу у світ» років двадцять тому у Рені було небагато – парочка кафешок та маленький ресторанчик. Загалом, люди жили майже однаково – що в Рені, що в Кілії. Хоча, мені тоді здавалося, що в Кілії було краще – більше можливостей працювати, навчатися, відпочивати.
Пройшло 15 років. Що змінилося в Рені? Сьогодні там вода є цілодобово, як у квартирах, так і у приватних будинках. І не лише холодна, але і гаряча! А ще там з’явився газ. Тож взимку в будинках ренійців тепло і затишно. І освітлення є не лише на центральних вулицях міста, але і на периферії. І там стежать за чистотою – сміття прибирається регулярно, та і жителі по місту дуже не смітять. Буває, звичайно, що несвідомі громадяни влаштовують стихійні звалища на занедбаних ділянках, але міські служби в такі місця поставили контейнери, і таким чином вирішили цю проблему.
Зараз у Рені функціонують 4-5 дуже навіть пристойних ресторанів, кілька фітнес-залів, чотири банківські установи, працюють порт, м’ясокомбінат, процвітають вогнища культури. Дуже гарним став центр міста, розцвіла і околиця... У цьому я переконалася торік, коли їздила в Рені відвідати друзів.
А що за цей час змінилося в нашій Кілії? Води як не було, так і немає. Обіцяний газ давно вже став притчею на язиці. Ліхтарі горять лише на вулиці Леніна, та і то не щовечора. Про сміття навіть згадувати не хочеться. З родиною піти посидіти нікуди – крім одного «славнозвісного» ресторану і безлічі прокурених кафе – вибору немає.
До чого це я? Щоб порівняти: перед нами Рені і Кілія – два придунайських райцентри з майже однаковим потенціалом і майже рівними можливостями. То чому ж за ці 15 років так по-різному склалася їхня доля? Чому в Рені стало можливе зростання добробуту і зручностей для населення, а в Кілії навіть те, що було – занепало? Хіба Кілія не в тих же ринкових умовах розвивається? Чи Рені розташоване в іншій країні, і там діють інші закони? Чому в тому ж Арцизі є порядок у місті, а у нас немає? Чому в Ізмаїлі є тепло і вода, а у нас немає?
Гірко від того, що таких «чому» забагато. Я гадаю, що відповіді на ці запитання залежать не від становища в країні, законодавства, а від конкретних людей, які повинні ці питання вирішувати. І мені, як звичайнісінькій «пересічній громадянці», зовсім однаково, хто там у нас сьогодні керує: ліві чи праві, червоні чи білі, великі чи маленькі. Я просто хочу жити в гарному, чистому місті, вечорами гуляти світлими вулицями, по святах відпочивати із друзями в затишному і культурному закладі, зимувати в теплій квартирі, мати можливість прибирати у квартирі і прати тоді, коли у мене на це є час... Чи я багато хочу?
Мені глибоко «фіолетово», від кого сьогодні залежить забезпечення, водопостачання, освітлення, опалення, чистота і безпека в моєму рідному місті – від міськради, райради, адміністрації, обласного начальства, депутатів Верховної Ради, Прем’єр-міністра чи Президента. Але я точно знаю, що за всіма цими питаннями стоять цілком конкретні люди, на конкретних посадах, з конкретними обов’язками, які вони так само реально не виконують. І на це в них є дуже конкретні відмовки.
Не хочеться здатися сердитою і суворою, але чомусь усе частіше мені пригадуються події революції в Румунії, коли румунський народ, замучений убогістю і невпорядкованістю, скинув режим Чаушеску. Можливо, побачивши, на які надзвичайні заходи здатні люди, котрі втратили терпіння, наступні правителі дуже швидко знайшли спосіб поліпшити життя рідного народу, і Румунія стрімко вийшла з економічної кризи, вступила в європейську родину.
Є досить точна приказка: «Не можеш співати – не муч горло». Не можеш порівнювати свої слова і свої можливості з тими завданнями, вирішити які клятвено обіцяєш суспільству, у якому перебуваєш, – тоді і не берися.
