Так назвавши свою статтю, насамперед, виходжу зі змісту роботи органів місцевого самоврядування. Одним з головних напрямів їхньої діяльності є формування програм соціально-економічного розвитку як району в цілому, так і його населених пунктів. Зрозуміло, що сама наявність програми соціально-економічного розвитку ще не означає її успішну реалізацію. Але положення Закону «Про місцеве самоврядування в Україні» вимагають розробки такої програми. На жаль, ця вимога виявилася не обов’язковою для окремих сільських рад. Та й Болградська міська рада поки що не визнала за необхідне розробити подібний документ. А це означає, що турбота про найближчу перспективу відсунута на далеке «потім».
Проблеми експертизи регіональних програм, на мій погляд, не є предметом координації й на обласному рівні, судячи з матеріалів колегій, сесій, які відвідую постійно. Чомусь стало практикою спочатку затверджувати обласний, районний бюджети, а потім – програми соціально-економічного розвитку, а не навпаки. Адже бюджети є похідними від реалізації соціально-економічних програм, їхніх показників.
Стурбований ще й тим, що положення статті 44 згаданого вище Закону України потребують розробки програм культурного розвитку національних меншин. Чи можна бути задоволеним і стверджувати, що в нашому поліетнічному районі буде розвиватися національна культура в гагаузьких, болгарських, албанських та інших селах, якщо ці програми не охоплюють ремонт всіх 16-ти сільських будинків культури? На жаль, ні, тому що ці будинки здебільшого не опалюються, не можуть використовуватися за своїм призначенням в повному обсязі.
Появу в економіко-бюджетному лексиконі «захищених статей» залишили за своїми межами об’єкти соціальної інфраструктури населених пунктів тих же будинків культури, ФАПів, доріг місцевого значення, водопроводів. Із заздрістю дивлюся на бюджети розвитку тих районів, де в сільських населених пунктах мають намір здійснити ремонт водогінних мереж, каналізаційних систем. У нашому районі лише три села мають водопровід, а місто Болград, розташоване на березі мальовничого й унікального озера Ялпуг, так дотепер не каналізоване. Всі стоки потрапляють в озеро, а звідти, власне, здійснюється забір питної води для самого міста і ще шести населених пунктів.
Звертання, прохання районних органів влади протягом тривалого часу не потрапляють у чергу на розробку проектно-кошторисної документації системи каналізації міста. І тут би на підставі щорічних регіональних програм розробити обласну програму підтримки об’єктів соціальної інфраструктури, визначити їхній обласний ранжир за ступенем актуальності, і на цій основі формувати місцеві й обласні бюджети розвитку.
Адже стартові умови, можливості районів сьогодні й завтра будуть різні, і якщо не враховувати цю обставину, то життя на «периферії» буде послідовно згасати. Жодні заклики йти до Європи не допоможуть. Ознаки згасання помітні й у нашому районі.
У селі Голиці – 105 будинків, що стоять пусткою, в Олександрівці – 80 будинків, а в Червоноармійському, де колись мешкало 7,2 тис. населення, сьогодні 150 порожніх будинків. Причини такого становища відомі – безробіття, соціальна необлаштованість населених пунктів.
У периферійних районах не залишилося економічно активних промислових підприємств, відбуваються процеси старіння сільського населення, міграції молоді до великих міст, їхніх передмість. Відносно стабільними робочими місцями на периферії виявилася лише бюджетна сфера, але й її закликають до послідовного скорочення. Сьогодні це зрозуміло – кризові явища в державі, у світі. І вони змушують органи влади на місцях дотримуватися таких установок.
Однак, як все це трансформувати у базові програми соціально-економічного розвитку, щоб сповільнити депресивні процеси, як скоригувати програми розвитку, виходячи з особливостей нинішньої складної ситуації? Поки що ніхто нічого не запропонував ані на державному, ані на місцевому рівнях, де накопичилося досить багато проблем. Наприклад, як утримати в робочому стані ту ж соціальну сферу у найближчі два роки, що буде з ринком зерна врожаю поточного року (невже його очікує минулорічна доля, коли ціна на пшеницю довго не перевищувала 70 копійок за кілограм)? Аналогічно й щодо виноградарства: куди подіти вирощені у районі першокласні виноградні саджанці (а їх понад 500 тисяч), хто відшкодує витрати на їхнє виробництво, як довго в нашій державі вартість дизпалива буде вищою за ціну високооктанового бензину, чи буде у сільгосптоваровиробників можливість одержати пільговий кредит?
Ці та інші складні запитання часто ставлять місцевим органам влади. Зрозуміло, що сьогодні важко на них знайти відповіді, які могли б задовольнити жителів району. Сподіваюсь на те, що в цих умовах влада повинна бути єдиною в діях, намірах, професійною і мобільною. Тим часом, сумнівів у єдності обласних і регіональних (районних) управлінських структур є багато. За період цієї п’ятої каденції (за минулі майже три роки) депутати не почули жодного виступу керівників управлінь, відділів, інших посадових осіб з області. Можливо, тому депутати районної ради змушені спрямовувати свої звертання до керівництва області, до керівників держави. А скільки разів просили обласні правоохоронні органи прибути на сесії й розповісти, як розслідуються кримінальні справи щодо колишніх військових містечок, як зберегти їх? На жаль, не приїхали...
І тут знову й знову підтверджую необхідність проведення реформи місцевого самоврядування, децентралізації влади. Місцева влада повинна мати достатні повноваження, кошти для надання різноманітних послуг населенню, бути цілком відповідальною за події, явища, що відбуваються на підвідомчій території. Тим часом, сьогодні багато районних управлінських функцій необ’єктивно перекочували до обласної ланки, по суті залишивши ті чи інші сфери бездоглядними, розірвавши єдність в управлінні регіонами.
Якщо це зроблено заради економії коштів, то багато прикладів «такого обґрунтування» є явно спірними. Хто порахував збитки від спалених посадок у нашій південній зоні, і чим це відгукнеться в майбутньому? Але ж захищати флору і фауну в районі нікому – еколог-інспектор у нас міжрайонний. Або, наприклад, оформлення державних актів на землю. Воно вимагає візи самого начальника Державного управління охорони навколишнього природного середовища в Одеській області, і кожен житель району зобов’язаний прибути туди з такими матеріалами. Кожен автобусний маршрут також потребує обласної «чолобитної» тощо. Хто, коли і навіщо встановлює такі «спотворені» форми виконання органами державної влади своїх функцій? Звідси навіть анекдоти виникають...
Один з них виходить із наказів ДПА України, де місцевим податковим інспекціям пропонується приймати матеріали від підприємців на оформлення в області ліцензій на право роздрібного продажу підакцизних товарів (тютюнові вироби, алкогольні напої). Податкові органи області й району довго чинили опір такій роботі, змушуючи підприємців щокварталу самостійно везти матеріали в Одесу. Торік зусиллями громадських організацій, депутатського корпусу, активної позиції профільної постійної комісії районної ради вдалося домогтися організації такої роботи в податковій інспекції Болградського району. Але, щойно підприємці зітхнули з полегшенням, сподіваючись на стабільність, як з початку цього року ситуація повторюється знову – районна податкова інспекція відмовляється приймати документи і «серйозно» обґрунтовує свою позицію відсутністю коштів на відрядні видатки!
Безліч інших прикладів можна було б навести у сферах землекористування, містобудування, у монополізованій енергетиці, у проведенні кадрової політики тощо. Щодо кожного з них готовий поділитися своїми оцінками і поглядами. Адже ціна діяльності органів влади складається із сумарної оцінки її дій в усіх напрямах, галузях, сферах; її реагування на звертання жителів тут, на периферії. А поки що ось так і працюємо, хоча мріємо і сподіваємося на краще.
